Розділ «Частина 3»

— У серпні 2014-го набув чинності муніципальний закон про комендантську годину для молоді. Він забороняє тинейджерам віком до чотирнадцяти років перебувати на вулиці без супроводу батьків після дев’ятої вечора. Мер вважає, що це дасть змогу втримати дітей подалі від небезпечних місць і знизити рівень злочинності.

Я подивився на неї:

— І ви привезли мене сюди, щоб подбати про безпеку мого сина?

Кутики її губів ледь піднялися:

— Якщо ви не помітили, ми щойно виїхали з міста.

— Але ж…

— Ви житимете не в Балтиморі.

— А де?

— У будинку на березі водосховища Ліберті. Це на північному заході від Балтимора, зовсім поряд із мальовничим парком Patapsco Valley. Формально водосховище є частиною міста, бо належить балтиморському Департаментові громадських робіт, проте сама водойма знаходиться далеко за межами міста.

— Чому Балтимор, а не Вашингтон?

— Тому що незважаючи на все розказане мною про кримінальну ситуацію, майже чверть робочих місць у Балтиморі пов’язані з наукою та новітніми технологіями. Тут багато хороших шкіл і коледжів, а тому не виникає проблем із кваліфікованими працівниками.

Ліза Джин замовкла. Мене її відповідь не вдовольнила:

— І?

— І я думаю, що окремі з цих кваліфікованих працівників допоможуть з’ясувати, яким чином ваш син дізнався про доставку наркотиків із Колумбії та теракт у метро.

За нашими спинами сонце дряпалося до зеніту. Нагріте повітря мерехтіло й іскрилося, хвилями підіймаючись над розпеченим асфальтом. Де-не-де у неглибоких вибоїнах на дорозі промені заломлювалися, перетворюючи заглибини на калюжі сріблястої ртуті.

— Хто такий Дієго Медран? — запитав я.

— Перепрошую? — озирнулась американка.

— Ви знаєте, хто такий Дієго Медран? Це ім’я вам відоме?

Ліза заперечно мотнула головою:

— Уперше чую.