Розділ «Частина 3»

У номері було трохи задушливо. Я підійшов до задрапованого важкими гардинами вікна та розчахнув його навстіж. Знадвору війнуло прохолодою й терпкими запахами висушеного літнім сонцем великого міста. Я вихилився та визирнув із вікна. Кімната розташовувалася зі східного боку будівлі, а сам дванадцятиповерховий Wyndham Baltimore височів у центрі історичного району Маунт-Вернон. Завдяки тому що інших висотних будинків довкола не було, Балтимор постав переді мною як на долоні. У темряві просто навпроти вікна — посеред Маунт-Вернон-плейс — проступала колона з білого мармуру зі статуєю Вашингтона на вершечку, один із перших в Америці пам’ятників батькові-засновнику. (Певна річ, тоді я ще цього не знав; на ту мить уявлення не мав ані про унікальність монумента, ані навіть про те, чия статуя вивищується на колоні.) Мармуровий Джордж знаходився практично на рівні зі мною — колона була такої самої висоти, що й готель. На півдні сяяв вогнями даунтаун. Серед збитих докупи висотних будівель я впізнав сорокаповерховий хмарочос Transamerica Tower, який показувала Ліза Торнтон. Центр був настільки щільно забудованим, що за висотками не було видно Чесапікської затоки.

Я повернув голову та подивився перед собою. На сході, метрів за триста від готелю, біліли бетонні естакади. Дістав із кишені телефон, під’єднався до готельного wi-fi і зайшов на Google Maps. Програма підказала, що то шосе І-83[46], яке тягнулося від даунтауна на північ міста й далі, аж до сусідньої Пенсильванії.

Перемкнувшись на Google, я відшукав сторінку з інформацією про Балтимор і став не так читати, як проглядати навскоси, вихоплюючи з тексту лише найважливіше: «Великий порт… найбільше місто в штаті Меріленд… населення — 623 тисячі осіб… завдяки великій кількості передмість Балтимор називають містом околиць… відомі жителі: Едгар Аллан По, Біллі Холідей[47]… місто- побратим — Одеса… расовий склад: афроамериканці — 62,5 %, білі — 28,2 %, латиноамериканці — 4,6 %… впродовж останніх років є лідером у США за кількістю вбивств на душу населення… з 2000 року відбулося скорочення населення на 4,5 %».

Відірвавшись від смартфона, окинув поглядом блискуче від вогнів місто. Я був утомленим, усе ще непокоївся за Тео, та не почувався пригніченим. Дихалося напрочуд вільно. Груди розпирало від непояснимої впевненості в тому, що все буде добре. Якимось дивним чином переліт підживив мене, витіснив зайве та примусив забути про проблеми, що в тепер уже такій далекій Україні здавались абсолютно нерозв’язними.

Коли я зачинив вікно й озирнувся, Тео, влігшись на живіт і розкинувшись зірочкою, вже спав.

Рівно о десятій ранку 1 липня 2015-го чорний Chevrolet Suburban із Лізою Торнтон і Ґаретом Джонсоном з’явився перед парадним входом до готелю Wyndham Baltimore. Ми з Тео вже чекали у вестибюлі. Ґарет допоміг із речами. Ми завантажились у позашляховик і рушили — спочатку по Вест-Медисон-стрит на захід, а потім по МакКаллох-стрит на північний-захід у напрямку виїзду з міста.

Що далі від’їжджали від центру Балтимора, то біднішими ставали квартали. Траплялися переважно дво- та триповерхові будинки, і всі як один із темно-червоної цегли. У якомусь місці ми промчали повз довжелезну будівлю якогось складу з велетенським реалістичним графіті на стіні — зображенням молодого афроамериканця в червоній футболці із сердито зведеними на переніссі бровами й укритими зморшками лобом. Через півкілометра після складу Ґарет звернув ліворуч.

— Чому не по Рейстерстаун-роуд? — поцікавилася Ліза.

— По міжштатному буде швидше, побачиш, — відказав Джонсон.

Невдовзі ми вискочили на міжштатне І-795[48] — шосе виглядало помітно кращим, ніж дорога у передмістях, — і Ґарет збільшив швидкість до сімдесяти миль за годину.

— Я вчора прочитав, що Балтимор не надто спокійне в плані криміналу місце, — зазначив я.

Ліза Торнтон із переднього сидіння відповіла:

— Загалом від початку 2000-х ситуація ще була терпимою. Більш-менш. До квітня цього року.

— А що сталося у квітні цього року?

— Загинув Фредді Ґрей. Двадцятип’ятирічний афроамериканець, виходець із Ґілмор Хоумз, не дуже благополучного району, який ми щойно проминули.

— Бачили графіті на стіні складу ліворуч від дороги? — піймавши мій погляд у дзеркальці заднього огляду, запитав Ґарет Джонсон.

— Так.

— Це він.

— У квітні місцеві копи заарештували Ґрея, — продовжила Ліза, — по суті, ні за що, й, арештовуючи, трохи перестаралися. Хлопець провалився в кому та через тиждень помер, не прийшовши до тями. Копи, зрозуміло, були білими. Місто почало лихоманити. 27 квітня відбувся похорон, який переріс у демонстрацію, а та — у погроми поліційних відділків. За ніч ситуація вийшла з-під контролю, тож на ранок 28 квітня в Балтимор увели підрозділи Національної гвардії. Заворушення вдалося придушити, та відтоді криміногенна ситуація різко погіршилася, — Ліза Джин зітхнула. — До кінця року ще далеко, а в місті вже скоєно 327 убивств, що близько до рекорду 1993-го — 353 людини. Хоча Західний Балтимор і до загибелі Ґрея не можна було назвати променадом. Нещодавно місцева влада прийняла акт… — жінка глянула на Ґарета. — Коли це сталося? Рік тому?

— Так. У серпні 2014-го.