Розділ «Частина 3»

— Через вашого малого.

У мене очі на лоба полізли. Ми обоє скосили погляди на хлопчака, який спокійно, без поспіху, їв картоплю. Ґарет, обвівши рукою кухню, продовжив:

— Цей котедж — один із чотирьох в околицях Балтимора, де зазвичай проживають учасники програми із захисту свідків. Тут по периметру розташовано приховані відеокамери, за якими цілодобово стежить агент на Лорд-Балтимор-драйв[86]. Ваш син якось довідався про місцезнаходження однієї із них, оббіг будинок і зупинився перед камерою, — Ґарет Джонсон дивився на мене, я ж не міг відвести очей від Теодора. Малюк раптово припинив жувати. Застиг, не піднімаючи голови й не випускаючи з руки виделку. — Потім почав робити дивні рухи.

Я здригнувся:

— Які рухи?

— Ось такі, — Ґарет зобразив долонею пістолет, приставив вказівний палець до скроні та потримав кілька секунд. Далі випростав руку та показав пальцем на мене. Через п’ять секунд знову навів «пістолет» на скроню. Ще за п’ять — випростав руку. — Він повторював так багато разів, тицяючи пальцем у хащі за будинком, туди, де, як я зрозумів, стояли ви із Норвудом. Пейтон Норвуд знав про камери й навмисно вивів вас із зони огляду. На щастя, малий повторював рухи достатньо довго, щоб викликати занепокоєння чергового агента. Той зателефонував Лізі Торнтон. Вона — вам. Ви не відповіли, тож Ліза розвернулася за Рейстерстауном і за кілька хвилин була тут.

Моєю спиною, від куприка до шиї, прокотилася хвиля недоброго поколювання. Я не дивився на Тео й тим більше не наважувався запитати, звідки він дізнався про камеру. Та, зрештою, що з тих розпитувань? Власні слова, менше ніж годину тому проказані Лізі Торнтон, здалися голослівною бравадою.

(вам не страшно лишатися самому?)

(із нього не вилазив чужий… напад не відрізнявся від істерик…)

(погодьтеся, що то була не істерика)

(він мій син)

«А що як це вже не мій син?» — із жахом подумав я. Що як від мого Тео лишилася лиш оболонка? Даймонд нікуди не подівся, він постійно поруч — і вдень, і вночі, — то, можливо, таки варто боятися? Я прикусив губу. А тоді враз пригадав батька — чоловіка, смерть якого практично не сколихнула, — й уперше збагнув, як він помилявся: у світі є речі, які ти не можеш контролювати, проте які ніколи не залишать тебе в спокої.

— Ви переглядали те відео з камери? — запитав я.

Ґарет кивнув:

— Так.

— І як довго він робив ці рухи?

— Довго, — сказав Ґарет, — здається, аж поки не приїхала Ліза.

Я зиркнув на сина. Тео, спіймавши мій погляд, скулився й винувато опустив очі. Перш ніж я встиг зронити хоч слово, хлопчак зісковзнув зі стільчика, вискочив із кухні та сходами потупцяв на другий поверх.

Під вечір наступного дня, 7 серпня, Ліза Джин Торнтон без попередження приїхала до будинку на березі Ліберті. Ми з Тео весь день просиділи вдома та тільки після того, як спека спала, вибралися на задній двір. Малюк грався у пісочниці, я сидів на веранді й удавав, що читаю (хоча насправді майже невідривно стежив за сином), коли почув рокотання двигуна та шурхіт коліс під час гальмування. Я підвівся, спустився з веранди, обігнув будинок і побачив білий хетчбек Audi A3. Ліза була в діловому костюмі, та, вийшовши з машини, відразу зняла жакет і закинула його в салон. Я стояв на розі будівлі та, склавши руки, чекав, доки вона підійде.

— Привіт.