Розділ «Частина 3»

— Мені нічого не відомо про нього, крім того, що він упродовж останніх трьох років сниться моєму синові. Це все.

— Лайно собаче! — бризнувши слиною, гаркнув Норвуд. — Сниться?! Яке, бляха, сниться?! Не дури мене! Тебе підіслали, так? Відповідай!

У мене підгиналися коліна. Щó відповідати? І що потому, як він застрелить мене? Піде шукати Теодора?

— Я не розумію, про що ви.

— Навіщо ця історія з листом із України? На хріна здалося це розігрувати? — Піт котився з нього градом, краплі густо вкривали навіть шию. — І до чого тут вашингтонський теракт? Вони думали, що я не відреагую, чи… чи…

Я нічого не міг утямити, інтуїтивно намацував якісь зв’язки з Матео Кампо, та загалом уявлення не мав, про що йдеться. Водночас щось підказувало, що Пейтон Норвуд заплутався не набагато менше за мене. Півхвилини ми мовчали. Товста рука, вкрита рудими кучерями, почала тремтіти.

— Викладай, хто ти такий! — заверещав він.

Мене затрясло, в голову, мовби розжарені шпиці, встромлялися, досягаючи аж підсвідомості, лячні думки: «Він агент ФБР, для нього вбити — завиграшки, і ще Тео кудись зник, і тепер…» От тільки я не уявляв, що тепер. Страх і тривога за сина змішувались, позбавляючи решту думок чіткості та ясності.

І тут озвався телефон — мобільний у моїй кишені. Пейтон Норвуд роздратовано вишкірив верхню губу, оголивши міцні жовтуваті зуби.

«Це або мама, або Ліза», — припустив я.

За той час, доки Норвуд сфокусував погляд на кишені, я перебрав у голові можливості втечі. Праворуч від мене мертвотними, злими кольорами виблискував басейн, але що толку пірнати в нього? Норвуд підскочить до води за секунду. Бігти до будинку тепер, із посеред галявини, марно. Не встигну.

Телефон умовк, а Пейтон Норвуд подивився мені в очі та немовби прочитав мої думки. Показав стволом на землю під моїми ногами.

— Стань на коліна!

Я послухався.

— Руки за голову!

Коли я з’єднав долоні на потилиці, телефон ожив знову.

«Це Ліза Торнтон, — оскаженіле серце радісно скинулось, але тут-таки впало. — Ну й що? Вона мчить І-795 у напрямку Балтимора. Вона не допоможе». А ще в ту мить я остаточно збагнув, що благати, просити милосердя, обіцяти завтра ж із сином повернутися до України, марно. Норвуд уб’є мене. Після того як підняв зброю та навів її на мене, іншого шляху в нього не лишалося. Я став гарячково міркувати, як урятувати Тео. Крикнути, щоби тікав і заховався в лісі? А що як малий навпаки прибіжить до мене?..

Пейтон Норвуд дочекався, поки телефон стихне, а тоді прошипів:

— Якщо він ще раз задеренчить, я тебе пристрелю.

— Я можу його вимкнути, — пролепетав я.