Розділ «Частина 3»

— Алло! Мамо?

— Це я, Мироне.

— Почекай, зажди секунду! — стрибаючи то на одній, то на іншій нозі, я втиснувся в джинси та, як був, із голим торсом вислизнув у коридор. Боявся розбудити Теодора. — Все, слухаю тебе!

Мама сказала:

— У тебе там зараз ніч?

Я здивувався пригніченості в її голосі.

— Це неважливо. Що трапилося?

— Телефонувала жінка… — вона затнулась, — яка знала твого батька.

— Хто? — не зрозумів я.

— Її ім’я Людмила. Батько якийсь час жив у неї.

— І що?

Мама трохи помовчала, збираючись із силами.

— Батько помер сьогодні вночі.

Спершу я нічого не відчув. Стояв біля вікна, отупіло промацуючи поглядом підметене подвір’я перед будівлею УНТ, трохи шокований власною холодністю. А за секунду байдужість змінила злість.

— Мам, скільки років минуло? Тринадцять? Чотирнадцять? Я вже не пам’ятаю навіть. Він прожив з тією Людмилою більше, ніж зі мною, то нехай вона…

— Він не жив із нею, — обірвала мама. — Вона сказала, що він пішов від неї ще 2007-го, вісім років тому. Припускаю, що він не пішов, а вона його вигнала (мовляв, пити почав багато), хоч яка тепер різниця. Вона зателефонувала, бо вирішила, що треба нам повідомити.

— То… — від запитання про те, хто його ховатиме, думки перескочили на інше: — Де він був увесь цей час?

— Його звільнили з ДЮСШ. Він улаштувався вчителем фізкультури в одинадцяту школу.

— Одинадцяту? — злість розчинялась, відступаючи перед глевким сумом. — Вона вже десять років найгірша в Рівному…

— Угу.