Розділ «Частина 3»

Спеціальний агент Норвуд потягнув за ручку двері на себе.

— Я йду.

Перед тим як залишити залу, Пейтон Норвуд повернув голову та поглянув на мене. Він свідомо намагався вчепитися в очі, й на одну миттєвість наші погляди зустрілися. Моє серце наче гарячою струною проткнули. Я пополотнів, але не через нездоровий блиск у його темно-іржавих очах, а через вираз обличчя. Такий самий, як у Аймонта, який здогадався, що за ним спостерігають. Спантеличений. Але лише частково. Значно більшою мірою то був вираз обличчя людини, яка готова віддати півжиття за те, щоб облити мене бензином і підпалити. А потім дивитися, як догоряє мій труп.

Коли двері зачинилися, я звернувся до Лізи Джин Торнтон.

— Що він мав на увазі, коли казав, що друге попередження ледь не вбило його?

— Агент Норвуд перебував на станції Кепітол-Саут під час вибуху. Він вижив лише завдяки тому, що на момент детонації вибухового пристрою зайшов за колону. Вона затулила його від осколків.

Середу ми з сином провели у Балтиморі. Після від’їзду Лізи Торнтон і Ґарета Джонсона Енді Далтон оглянув Теодора. Про досліди чи процедури, пов’язані зі скануванням мозку, я не хотів навіть чути. Погодився лише на загальне обстеження та психологічні тести. Меллорі Хардисон тричі — для кращої вибірки — «прогнала» хлопчака через колірний тест Люшера[71]. Потім організувала щось на кшталт співбесіди, впродовж півгодини засипаючи малого різними запитаннями: яке твоє ім’я? скільки тобі років? чи любиш малювати? якого кольору цей олівець? чим відрізняється день від ночі? як слід учинити, якщо ненароком зламаєш річ, яка тобі не належить? Я перекладав їй відповіді сина. За словами Меллорі, результати вона отримала більше ніж задовільні. Опівдні Далтон повів Тео на ЕЕГ. Графіки електричної активності також не відображали відхилень. Тео був чистим. Енді Далтон із неохотою визнав, що не повірив би, що у малого були непояснимі психічні відхилення, якби минулої ночі сам не став свідком його агресивної поведінки.

Пізніше того дня ми з Далтоном таки переглянули запис до кінця. Доктора найбільше цікавив момент між спалахом гніву в Аймонта й нападом. Що в цей час бачив Теодор? Як саме Аймонт примусив хлопчика накинутися на мене? На екрані тоді нічого не проступало, та чи справді нічого? Тричі, висвітлюючи та додаючи контрастності, ми прокрутили той фрагмент і виявили, що Тео таки щось бачив — якесь зеленкувате мерехтіння, — щоправда, нічого конкретного з того витягти не спромоглися. Далтон припустив, що причиною було накладання образів, які водночас надходили і з очей, і зі свідомості. У ту мить Тео вже не спав, але й Аймонт не відступав, через що реальна й підсвідома картинки змішалися, а програма не мала досвіду, щоби щось подібне розкодовувати: BrAD Pro Scanner просто не навчали проводити візуалізацію в умовах, коли людина заразом і дивиться, й уявляє.

Незважаючи на загалом обнадійливі результати тестування, Далтон переконав мене залишитись у Балтиморі. Власне, вмовляти мене не треба було. Ні, я не боявся залишатися наодинці з Теодором, проте вважав за краще перебути ніч у місці, де в разі виникнення непередбачуваних обставин зміг би якнайшвидше отримати кваліфіковану допомогу.

Після обіду Енді Далтон поїхав додому, щоби трохи поспати, пообіцявши на ніч повернутися до лабораторії. До вечора ми з Тео були самі. Я ні на мить не відступався від малюка, спостерігаючи за кожним жестом, поглядом чи словом, але нічого підозрілого не помічав — Тео як Тео, — що, звісно, не надто заспокоювало. Навпаки — я чомусь не міг позбутися відчуття, що це лише чергове затишшя перед бурею.

Той день минув у роздумах про події попередньої ночі та про їхні ймовірні наслідки. Що більше я копирсався в собі, то більші сумніви обсідали мене. Чи правильно вчинив, поїхавши до Америки? Що взагалі доброго відбулося за цей час? Ну, гаразд, я став висипатися (та де там — перетворився на справжнє ледащо), проте як це стосується Тео? Я так палко обіцяв захищати його — і що з того? — знову зрадив, у черговий раз не виправдав сподівань! Було нестерпно усвідомлювати, що я нічим не відрізняюся від свого батька. Хоча ні, таки відрізняюся: батько принаймні не присягався над моїм ліжком зробити все для мого захисту.

Найгірше — я не уявляв, як усе виправити. Час не повернути назад, Аймонт тепер знає, що нам відомо про нього, від цього нікуди не подітися й це може обернутися бозна-чим: ще гіршими кошмарами, новими нападами агресії, епілептичними чи схожими на епілептичні напади — та чим завгодно. І кого слід звинувачувати в цьому? Доктора Далтона? Лізу Торнтон? Чи, може, Єву?..

А ще пам’ятаю, як у безнадійно заплутаному клубкові думок у моїй голові раз у раз проскакували каламутні здогадки про те, де я міг бачити чоловіка з ромбоподібною плямою на правій щоці. Втім, мені ніяк не вдавалося за них ухопитися.

Теодор заснув перед телевізором у спальні на другому поверсі балтиморського відділення УНТ ЦРУ за кілька хвилин після десятої вечора. Я обережно взяв його попід руки й, відтягнувши від краю ліжка, поклав на подушку. Потім ще півгодини, погасивши все світло, крім нічника, сидів на дивані та стежив. Зрештою, не роздягаючись, ліг поряд.

Півтемрява та моральне виснаження немов мотузками тягнули мене до сну. Два чи три рази я зісковзував у дрімоту, та майже відразу підхоплювався, здригаючись, наче від удару різкою, та сторожко зиркаючи на сина. Нічого не змінювалося. Тео, перевернувшись на живіт, безтурботно посопував.

О пів на дванадцяту прийшов Енді Далтон. Легенько постукавши, прослизнув до спальні та поцікавився, що в нас. Кілька хвилин ми стояли над ліжком, роздивляючись Теодора, після чого на запрошення Далтона подалися до його кабінету (в кімнаті для спостережень залишилася Меллорі). Далтон жестом запросив присісти та запропонував віскі. Я не відмовився. Відкоркувавши пляшку чорного бурбона Heaven Hill, доктор хлюпнув бурштинового напою у два невисокі келихи. Ми вмостилися по різні боки робочого стола й майже годину обговорювали, як саме примарний чоловік із Теодорового сну довідався, що за ним підглядають, та чому так вороже відреагував на це.

О пів на першу я повернувся до спальні. Голова Теодора з’їхала з подушки, замість плюшевого Юаня він тулив до себе зім’ятий кут ковдри, проте в усьому іншому нічого не змінилося. Я скинув джинси, стягнув із себе футболку, акуратно вклав голівку Тео назад на подушку, а тоді, не вкриваючись, витягнувся на спині.

Тепер — після Heaven Hill — спати не хотілося. Я лежав, посмикував ступнею та міркував про те, як бути далі. Ще раз надягнути на сина шапочку з мікроелектродами я не дозволю. Логічно, що після такого ФБР довго мене не терпітимуть. То що тепер? Вертатися до України? Далебі не найгірший варіант — за умови, що спровокований Аймонтом спалах агресії більше не повториться. З іншого боку, я не хотів їхати зі США. В Україні на мене ніхто не чекав, і кращої допомоги для Тео, крім як тут, мені не знайти…

О третій ночі мене розбудив звук телефона.

За більше ніж місяць в Америці мені ніхто не телефонував, тож, навіть прокинувшись, я все ще гадав, що сплю й настирливе деренчання смартфона мені примарюється. Телефон стих, але згодом завівся вдруге, тож я нарешті збагнув: звук мені не ввижається. «Хто?» — ривком сів у ліжку. Потрусив головою та швидко перебрав людей, яким відомий мій американський номер. Їх було лише двоє — Ліза Джин Торнтон і мама. Навпомацки діставшись до джинсів, я витягнув із кишені свій Samsung. Телефонувала мама.