Розділ «Частина 3»

Спиною пробігся холодок:

— Це правда.

— Оскільки другий лист було адресовано Норвуду, я викликала його. Треба, щоб він передивився відеозапис учорашнього сновидіння, — вона помовчала, вивчаючи мою розпухлу губу: — Ви не заперечуєте?

— Ні.

— Підете зі мною?

— Так, — у ту мить мене не цікавив Норвуд. Хотілося ще раз побачити ромб на щоці Аймонта. Тобто насправді нічого такого не хотілося. Навпаки мене брав страх, дрижаки хапали від однієї думки побачити напад на себе очима Тео, та щось підказувало, що я мушу ще раз поглянути на ромбоподібну пляму. — Тільки потрібно, щоби хтось залишився з Теодором.

— Я покличу асистентку доктора Далтона.

За хвилину до кімнати вступила Меллорі Хардисон — Тео всміхнувся їй, — а ми з Лізою перемістилися до зали для зустрічей і презентацій на третьому поверсі, де за видовженим овальним столом уже чекали Енді Далтон і спеціальний агент Джонсон. Перед Далтоном стояв MacBook Pro Retina. Джонсон виглядав спокійним, Далтон помітно нервував. Спеціальний агент Норвуд з усіяним краплинами поту лобом і великим паперовим стаканчиком кави в руках ввалився до кімнати через хвилину. Відразу невдоволено глипнув на Лізу:

— Сподіваюсь, воно того варте.

Торнтон проігнорувала агресивний тон:

— Пейтоне, це доктор Енді Далтон. Докторе, це спеціальний агент Норвуд.

Далтон зміряв розхристаного та розпашілого товстуна позбавленим емоцій поглядом і на знак привітання злегка нахилив голову. Пейтон Норвуд відповів недбалим помахом руки — щось середнє між «ей, привіт» і «мені насрати» — й опустився в одне з крісел, розставлених довкола стола. На мене і Джонсона навіть не поглянув.

— І я тебе радий бачити, Пейтоне, — промимрив Ґарет Джонсон.

Повітря в залі було затхлим і парким. Вранішнє сонце висіло навпроти фасаду балтиморського відділення УНТ ЦРУ, й височенні панорамні вікна пропускали досередини немислиму кількість сонячного світла. Ліза Торнтон і Енді Далтон розташувалися з лівого боку стола, спинами до вікон, Норвуд умостився навпроти них і мусив мружитися — сонце кусало його за очі.

— У ЦРУ немає грошей на кондиціонери? — пробурчав він. Краплі поту виступили на товстих, укритих завитками рудого волосся передпліччях.

Ліза сердито зиркнула на нього:

— Пейтоне, це не займе багато часу. Я тобі розповідала, що доктор Далтон розробив систему, яка за сигналами з людського мозку дає змогу із задовільною точністю візуалізувати людські сни. Впродовж кількох тижнів ми спостерігали за хлопцем, який попередив нас про доставку наркотиків з Колумбії та написав тобі про вашингтонський теракт. Малому часто сниться один і той самий чоловік. Припускаю… — Ліза закусила й тут-таки відпустила краєчок нижньої губи, тож я збагнув, як їй важко добирати слова для того, щоб пробити критично-недовірливу броню свого колеги, — одна з версій, яку ми розглядаємо, полягає в тому, що хлопчик дізнався про доставку й теракт від цього чоловіка.

Не подіяло. Про яке «більш м’яке формулювання» може йтися, коли ти говориш про п’ятирічного хлопчика з України, що довідався про теракт у Вашингтоні раніше за ЦРУ. Пейтон Норвуд саркастично хмикнув:

— Уві сні?

— Так.