Розділ «Частина 3»

— Упізнав його?

— З якого дива я мушу його впізнавати?

Вона закотила очі:

— Бо перше попередження, отримане з України, стосувалося справи, яку ти ведеш більше ніж п’ять років, а друге надіслали на твій мейл!

Норвуд опустив голову, його голос просів:

— Друге ледь не вбило мене, ти не забула? — Ліза мовчала, чекаючи на відповідь, і він, зітхнувши, договорив: — Ні, я уявлення не маю, хто це.

Ліза повернула обличчя до Ґарета. Той знизав плечима:

— Можемо передати запис експертам, хай спробують що-небудь прочитати за губами.

— Не думаю, що це вам допоможе, — заперечив Енді Далтон. — Тут і без експертів зрозуміло, що він горлав «забирайтеся геть». І ще, напевно, лаявся.

Пейтон Норвуд підвівся:

— Ну все, малята, погралися й досить, — розвернувшись до дверей, пожбурив майже повний кави паперовий стаканчик у кошик для сміття, — мені час займатися розслідуваннями, а не цим анімаційним лайном.

— Зачекайте, — неголосно озвався я. — Почекайте, будь ласка.

Серце несамовито калатало.

Спеціальний агент Норвуд зупинився, поклавши руку на дверну ручку. Ліза та Ґарет утупилися в мене.

— Мені здається, я знаю його.

— Ви серйозно?! — витріщилася на мене Торнтон.

Я не зводив очей із Пейтона Норвуда — під сонячними променями руда чуприна палала вогнем — і зауважив, як побіліли кісточки долоні, котрою він стискав ручку.

— Ну… — я розгубився, — мені важко співвіднести це обличчя з ким-небудь, кого зустрічав раніше, та ця пляма на щоці… татуювання чи шрам… я думав про неї півночі, й мене не полишає відчуття, ніби бачив її. Просто не вдається пригадати де.

— Хтось із України? — припустила Ліза.

— Ні, ні, — я замотав головою, — це не пов’язано з Україною.