Розділ «Частина 3»

— То чого він мовчить? — чоловік насупився. Глипнув на Ґарета, перевів очі на Лізу. — Дай угадаю: ти вже промила йому мізки, так? — Торнтон німувала. Рудий змахнув своїми ручищами: — Та годі вам, я розумію, що згідно з правилами програми із захисту свідків я не маю права…

— Він не свідок, Пейтоне, вгамуйся! Цей чоловік під час каліфорнійської операції перебував на протилежному боці планети.

— Але ж він мусив якось дізнатися про цю херню!

— Пейтоне!

— Що, в сраку, Пейтоне? — його очі з блідо-жовтих стали темно-рудими. — У чувака кращі інформатори, ніж в усього довбаного Розвідувального відділу, а я не можу сказати йому «хелоу»?

Торнтон різким жестом наказала йому вгомонитися. Повернулася до мене:

— Пробачте. Його дуже недолюбили в дитинстві.

— Я все чую, агенте Торнтон!

Вона пропустила вигук повз вуха та провела мене до рецепції:

— Реєструйтесь.

Я привітався з консьєржем, виклав на стійку паспорт і заповнив анкету. Ліза Торнтон тим часом щось сердито торочила просто у вухо рудого, після чого той обурено пирхнув і, не попрощавшись, почовгав на вулицю.

Я отримав ключ від кімнати та, не відпускаючи руки Теодора, попрямував до ліфта. Ліза супроводжувала мене. Потому як стулки дверей роз’їхалися, я повернув до неї голову:

— То був Норвуд?

— Так, — відказала вона, — спеціальний агент Пейтон Норвуд. Не зважайте на нього. Пейтон холостяк, і в нього кепський характер, але це не заважає йому залишатися одним із найкращих працівників ФБР. Ми іноді жартуємо, що агент Норвуд для Бюро — як дірка в задниці для людини. Ні для кого не найулюбленіша частина тіла, та без неї ніяк, бо за лічені дні все заб’ється лайном.

Я вступив до кабіни ліфта. Малюк став поруч. Готельний ліфт так відрізнявся від ліфтів житлових багатоповерхівок в Україні, що хлопчик навіть не напружився.

— Відпочивайте. На ранок я замовила вам сніданок у номер. А о десятій ми по вас заїдемо, — Ліза всміхнулась і тицьнула пальцем у картонний пакунок із сім-картою, який я досі стискав у руках. — Раптом що — телефонуйте.

— Дякую.

Вона підняла на прощання руку, й двері зачинилися.

Номер був на одинадцятому поверсі. У кімнаті переважали пастельно-коричневі тони: світло-жовті стіни, гірчичного кольору крісло, дерев’яні меблі темно-бурих відтінків. Більшу частину простору займали двоспальне ліжко під світло-коричневою ковдрою та висока старомодна шафа. Я відсунув установлені на коліщатка двері та зазирнув до ванної: сіро-молочного кольору мармур, скляна душова кабіна, велетенське дзеркало над умивальником. Симпатично.

Тео валився з ніг, тож я не став заганяти його в душ — простежив лише, щоб хлопчак почистив зуби, — після чого малий сам заліз під ковдру.