Розділ «Частина 2»

Ліза опустила погляд:

— Мені шкода.

Збентеження поволі минало, я супився, нагадуючи собі, для чого телефонував. Набравши в груди повітря, нарешті зважився:

— Це ваших рук справа?

Вона ривком підняла голову:

— Не розумію.

Її індиферентний вираз обличчя роздратував мене, у грудях завирувало обурення:

— Не брешіть мені! Я знаю: ви якось із цим пов’язані!

Ліза закліпала:

— Про що ви, Мироне?

— Це ви його викрали?! Це ж ви забрали мого сина, правда?!

Її очі спалахнули. Спершу мені здалося, нібито через розчарування тим, що її викрили. Проте насправді в її очах не крилося нічого, крім суміші гарячої, настороженої цікавості та повного нерозуміння.

— Що?!

— Вам потрібні були його листи! — гаркнув я.

Американка видала горлом щось середнє між «е» та «а» й ошелешено прошепотіла:

— Ваш син?..

Я став почуватися так, наче хтось висмикнув із мого живота пробку. Кипуча злість і обурення з бульканням стікали на підлогу, а я поволі здувався, як повітряна кулька. І річ не в тім, що Ліза Джин Торнтон здивувалася. Здивування ж бо можна зобразити. Річ у тім, що вона не повірила. Таке не зіграєш.

— Я просто… я подумав, що…

Вона промацувала моє лице своїми дивовижними, широко розплющеними очима, а я вже майже чув слова, що крутилися на її язиці: «Мироне, ви при своєму розумі? Ви збожеволіли». Від американки линули не так сумніви, як співчуття. А ще розчарування й легкий смуток. Вона вирішила, що я перегорів, геть ошалів від утрати сина, але вголос нічого не промовила. Натомість Ліза Джин Торнтон тихо підштовхнула мене:

— Поясніть, чому ви так вважаєте.