Розділ «Частина 2»

І тепер я думаю, що, якби не ті її слова, все склалося б по-інакшому. Я мав останню можливість зіскочити з дороги до провалля. Якби я вчасно припнув язика, майже напевно, ніхто нікуди не поїхав би, і на тому все скінчилося б. Можливо, скінчилося б. Та це все дурня. Легко вдавати розумника заднім числом. Я промчав повз той поворот, нічого не усвідомивши.

І я взявся розказувати. Усе наклалося: нескінченні взаємні образи, недомовки, кредит, проблеми на роботі. Ми з Євою перетворилися на наїжачених самітників, утомлених від необхідності ночувати під одним дахом. Я давно так ні з ким не говорив — отак, щоби без гальм, відверто, — не виливав до сухого душу, і мене прорвало. Я почав і не зміг зупинитися, поки не виклав усе. Слова самі народжувались у роті. Я розповів про операцію, про те, як після неї змінився Теодор, про його нічні кошмари, сомнамбулізм і здатність розпізнавати (читати?) англійський текст. Я розповів про уявного друга — Аймонта, — а також про те, що малий сказав, нібито це він написав листа, і що, зваживши все, я не маю підстав йому не вірити. Ліза уважно слухала. Не знаю, що коїлося в неї в голові, та мушу віддати належне: Ліза Джин Торнтон вислухала мене до кінця. А потім озвалася:

— Отже, ви стверджуєте, що обидва попередження написав ваш син… надрукував під диктовку антропоморфної примари, що з’явилась у його голові через декілька місяців чи років після невдало проведеної операції.

Попри її намагання витіснити з голосу критично-недовірливі нотки, я мав себе зараз за мішок із лайном:

— Ви не вірите мені.

Вона не ховала очей.

— Пане Белінськи, мені важко відповісти на ваше зауваження. Двічі з вашого мейла на адресу ФБР надходили повідомлення про злочини, які ще не відбулися. Це вже мусило б виклика́ти недовіру, та ми обоє знаємо, що повідомлення — незаперечний факт. Я не можу сказати, що не довіряю вам. Утім, я не можу сказати, що вірю в те, що ви розповіли. І я почувалася б так само, якби ви заявили, що автор обох листів, наприклад, ваша матір або дружина. Ну гаразд, твердження про те, що листи нібито відправив ваш чотирирічний син, здивувало трохи більше, та воно однаково не дає відповіді на основні запитання: яким чином? навіщо? чому?.. Мені потрібен час, щоб усе осмислити.

На якийсь час між нами залягла ніякова мовчанка. Розчарований і злий, я жалкував про вчинене.

— На все добре, — попрощалась американка. Skype булькнув, і вікно з чатом зникло.

Я задивився на яскравий прямокутник екрана та подумав, що більше не почую її. Ліза поміркує, вирішить, що я з’їхав з глузду, й забуде про все. Що, зрештою, було б не так погано.

Проте я помилявся. Щоб мені сказитися, як же я помилявся.

Я бачив сон. Уві сні

я прокинувся в дивному місці, що здавалося водночас і тісним, і оманливо безмежним. Стін чи стелі не проглядалося. Піді мною — лише холодна земля. Було темно, простір заливала чорнота, лиш де-не-де жевріли знекровленим монохромним світлом продовгуваті, за формою схожі на жолуді світильники. Вони не мали опор, просто висіли в порожнечі, розганяючи довкола себе пітьму.

Зненацька я почув:

— Тату… тату…

Упізнавши голос Теодора, витягнув шию. Далеко, метрів за двісті від себе, помітив невисокий силует. Він метався з одного боку в другий, то проступаючи в розмитому світлі, то провалюючись у темряву. Наче щось шукав — гарячково, у відчаї.

— Тату… тату… та-а-а-ту-у…

Секунду чи дві, захльоснутий незрозумілою тривогою, я сторожко придивлявся до силуету, проте довго стримуватися не вдалося.

— Тео! — вигукнув я. — Я тут! Сюди!

Силует зупинився, повернув голову (точніше, напевно, повернув голову, бо бачити цього я не міг) і посунув у мій бік.