Розділ «Частина 2»

— Я постараюся допомогти. Але мушу відразу попередити: після реформи прокуратура більше не має повноважень, які мала раніше. Зараз я можу лише дати вказівку слідчому, а це насправді ні до чого не зобов’язує, — Косар покрутила у повітрі долонею з випростаними довгими пальцями, показуючи, що в міліції чхали на її вказівки. — Після розмови з Романом Михайловичем, ну, Ромою тобто, я не стала чекати й сама зателефонувала слідчому, — вона кинула погляд на розгорнутий щоденник біля її ліктя на столі, — капітанові Івану Станкевичу. З’ясувала всі обставини. Вони поки не розуміють мотиву, наголошують, що багато незрозумілого, але основна версія… вона полягає в тому… — Соломія Косар почервоніла, почала затинатися, а тоді одним махом завершила: — У міліції думають, що ви вбили свого сина, після чого інсценували викрадення.

Якщо я й здивувався, то лише тому, що нічого не відчув. Єва сіпнулася, на мить її обличчя витяглося, й на тому все, вона швидко опанувала себе.

— Чому ви це розповідаєте? — запитав я.

Косар ще дужче почервоніла.

— Бо ви не схожі на людей, які здатні вбити дитину. І я знаю Романа. Він старший на рік, але ми разом училися в академії.

Я подумав, що її відповідь є якоюсь непрофесійною, тобто не прокурорською, та змовчав.

— Що ви порадите? — цілковито новим для мене, не по-жіночому сиплим голосом озвалася Єва.

Соломія Косар довго зважувала відповідь:

— Найважливіше: стежте за тим, що говорите, спілкуючись зі слідчими. І якщо до понеділка нічого не зміниться, згодилося б найняти приватного детектива.

Загалом візит до ювенального прокурора виявився безрезультатним.

Я відвіз Єву додому, а сам, залишивши машину під під’їздом, пішов по продукти. Дощ, який був ущух, знову зарядив і ліниво розмальовував підсохлий асфальт чорними цятками. За півсотні кроків від під’їзду в кишені завібрував телефон. Я дістав і, не дивлячись, приклав його до вуха.

— Алло? Хто це? Це Мирон Белінський?

В одну мить світ перекрутився догори дриґом. «Спрацювало! — я почувався так, наче наскочив на факіра, що невідомо звідки виринув посеред дороги, а змія, яку він заколисував, виграючи на довжелезній флейті, скинулася просто в моєму животі. — Тео знайшли, хтось знає, де його втримують!»

— Так, це я!

Тиша. І за кілька секунд:

— Моє ім’я Віталій Костюк.

Я з шумом утягнув повітря крізь зціплені зуби. Напружені плечі безсило обвисли, а тримати біля вуха телефон стало нестерпно важко. Навряд чи ви зрозумієте, яким спустошеним я почувався.

— Що вам потрібно?

— Я знаю про ваше з моїм братом непорозуміння, — прокурор промовляв по-діловому стримано, але я чув десь на денці його голосу легке поскрипування переляку. — І я також знаю про… горе, що спіткало вашу сім’ю.

— Як ви смієте? — крізь зціплені зуби процідив я.