Розділ «Частина 2»

Напруження з щелеп перекинулося на решту м’язів (вони наче зсихалися та дерев’яніли), а пальці мимоволі стискались у кулаки. Я клацнув мишею та відкрив завантажений файл. Більшу частину фотографії займав зелений автомобіль. Знімок був таким чітким, що здавався рельєфним. Я розрізняв віддзеркалення навислих над лобовим склом гілок і листя. А ще бачив — під гострим кутом, звісно, та все ж достатньо чітко — номерний знак на передньому бампері.

— Зелений Volkswagen Bora, — прокоментувала Ліза, — номер АА 3178 КВ. Гадаю, вам відомо, що з цим робити.

— Ви… — я не міг знайти слів. Розумів, що мушу подякувати, та спромігся лише на нечленороздільне белькотання.

— Знайдіть свого сина, пане Белінськи, а потім ми поговоримо.

Остання фраза сколошкала мене. Страх і сумніви повернулися, знову, неначе ворони, забили чорними крилами над головою. Чи маю я їй вірити? Чи можна їй вірити взагалі? А як усе це — інсценування, щоб лише заплутати мене?

— Поясніть мені дещо. Як так сталося, що ви зателефонували мені за лічені хвилини потому, як надійшов лист? Як ви дізналися про нього? У вас же там була четверта ранку!

— Лист надійшов на мейл спеціального агента Норвуда, керівника нічної зміни. Можливо, це й збіг, але тієї ночі Пейтон Норвуд чергував. Він знав, що я літала до України, загалом був у курсі справ, а тому, отримавши нове попередження з вашого мейла, відразу набрав мене. Оскільки повідомлення виявилося незавершеним, я зв’язалася з вами.

Пояснення виглядало правдоподібним, але чомусь не заспокоювало.

— Не знаю, це якось… — я напружено змахнув руками.

— Спеціальний агент Норвуд шість років очолює групу з протидії наркотрафіку через мексиканський кордон, — заявила Ліза, — майже чотири роки займається Тіхуанським наркокартелем і безпосередньо Серхіо Вігліоне. Мушу зазначити, що без особливих успіхів. Повірте, після подій 30 травня Пейтона Норвуда не треба переконувати у важливості листів, що надходять із вашого мейла.

Однаково щось муляло мені, наче камінець у черевикові. Я пригадав історію пошуку в Google та посилання, які передивлявся. Адреси Норвуда не виявилось у мережі, його мейла не було у вільному доступі!

— Але чому мейл надіслано саме Норвуду?

Її незворушно-льодяна посмішка починала дратувати мене:

— А про це ми запитаємо вашого сина, пане Белінськи.

Я зібрався зі швидкістю блискавки. Скинув отримані від американки файли на флешку. Потім, подумавши, що розмахувати чотирисантиметровою флешкою перед слідчими якось не надто переконливо, роздрукував усі три знімки на принтері. Через здійнятий шум Єва прокинулась. Я нічого їй не розповів. Не те щоб я не хотів, ні. Просто не знав, як у кількох словах пояснити появу фотографій. Мовчанка між нами розрослася, ніби чагарник, продиратися крізь який ставало щодень важче.

— Ти куди? — насторожено звівши брови, запитала вона.

— У міліцію.

— Що там? Вони щось дізналися?!

— Ні. Я б тобі сказав.

— Тоді навіщо?