Розділ «Частина 2»

— Я впевнена, що попередження написав ваш син.

Я сів на ліжку. У животі заворушилися гарячі черв’яки, однак уперше за останні три доби серед них були не тільки розпач, розгубленість і млосне усвідомлення безсилля, серед них, немов з-під рихлої землі, пробивалася надія.

— Чому? — голос забринів, як струна, і в ньому більше не вчувалося скепсису.

— Після першого листа ми почали стежити за вашим будинком. Через супутник. Ви не уявляєте, скількох зусиль вартує вибити дозвіл на використання супутникового часу, та зрештою я переконала керівництво, що це важливо. Після нашої сьогоднішньої розмови я переглядала записи, — моє серце ривком пришвидшило хід, я чіплявся за кожне її слово. Ліза помітила це й холодно, по-діловому посміхнулась: — Зараз дещо надішлю.

Skype теленькнув, сповістивши про отримання файлу — графічного документа у форматі JPEG із об’ємом 7 мегабайт. Я завантажив і відкрив його. Зображення виглядало як скріншот із Google Maps за винятком того, що було більш чітким та яскравим.

— Що це?

Хоча, чорт забирай, ще до того, як розтулив рота, я вже знав, на що дивлюся. Кров відринула від обличчя.

— Це ваша дружина виходить з будинку, — сказала Ліза.

— Так, — загальмовано згодився. Я впізнав багатоповерхівку, вулицю, дерева перед під’їздом. Навпроти входу до під’їзду стояла зелена машина з тонованими до чорного вікнами. За десять кроків на південь від неї застигла в русі крихітна постать. Навіть без наближення зображення я впізнав Єву.

— Гляньте на час.

Я зиркнув у правий нижній куток знімка, де було зазначено час: 03:38 A.M. EST.

— Третя тридцять вісім ранку. Це східноамериканський стандартний, — промовила американка.

— Я розумію.

— П’ять хвилин до відправлення другого листа, — Ліза знову стримано всміхнулась. Я чув, як вона повела мишею — очі забігали, щось вишукуючи на екрані. Потім скинула голову: — А це викрадачі.

Від хвилювання в мене потемніло в очах. Skype тенькнув. Я завантажив другий файл і похапцем відкрив його. На екрані — те саме подвір’я перед багатоповерхівкою, лише наче за пеленою туману (схоже, над будинком зависла тонка хмарина). Єва зникла, замість неї я бачив двох чоловіків у бейсболках і не по-літньому темних куртках. Один із них сідав на місце водія з лівого боку машини. Інший — той, що підступив до правих дверцят, — притискав до грудей щось таке, що я спершу сприйняв за великий чорний пакунок, аж поки не помітив худеньку ручку, що стирчала вбік, і клапоть жовтої тканини, який виглядав трохи нижче. У животі перекинулася свинцева куля. Серце вже не билося, а аритмічно сіпалося й дзижчало, неначе шкіряний мішок, наповнений розлюченими бджолами. Чоловік у бейсболці ніс Теодора, загорнутого в якесь чорне дрантя. Я буквально відчував, із яким напруженням пальці його лівої руки притискають обтягнену сукном голівку до сірої куртки. Притискають із жахливою силою, щоби заглушити схлипування й плач. Я до максимуму збільшив зображення, наблизив обличчя до екрана та сфокусував погляд на худенькій ручці з розчепіреними пальчиками. Нігтики було важко розрізнити, проте я не сумнівався, що дивлюся на долоню свого сина. Біль у кутніх зубах привів мене до тями, і я трохи розслабив щелепні м’язи. Моє лице, відображене на невеликій панелі у лівому верхньому куті вікна Skype, здавалося чорним. Я відкрив рота, хапливо заковтнув повітря, та за мить щелепи неконтрольовано зчепилися знову, з тихим скрипом викришуючи емаль зубів. З очей заструменіли гарячі сльози. Ліза Джин Торнтон удавала, наче не бачить, як мене викручує, та спокійно повторила:

— Гляньте на час.

Із серця в спину та ліву частину грудей почали прострілювати блискавки, та все ж я її почув. Зменшив зображення та перевів очі у правий нижній кут екрана. 03:46 A.M. EST.

— Я вірю вам, — проказала Торнтон, — бо в момент викрадення, тобто в той момент, коли було надіслано листа, у квартирі залишався лише ваш син.

— Х… х-хто вони? — прохрипів я.

— Не знаю, це доведеться з’ясувати вам. Можу лише допомогти… — вона замовкла, а за мить Skype сповістив про надходження ще одного, третього зображення, — ось цим.