Розділ «Частина 2»

До цих його слів я гадав, що гірше мені вже бути не може. Думав, це вже дно, аж раптом воно розкололось, і я відчув, як це — втрачати останню надію. Шлунок підпер горлянку, і я наче полетів у прірву.

— Що тепер?

Ромич замислився, а потім заговорив, повільно й тягуче, так, мовби зважував кожне слово у долоні:

— Ти, мабуть, зненавидиш мене за те, що я скажу, та в цій ситуації найкраще — це чекати. Хай якою недосконалою здається тобі робота слідчих, але процедури, яких вони дотримуються, є найбільш ефективними з усього, що можна вдіяти. Це єдине, що, можливо, дасть результат.

— Ромич… — у відчаї прошепотів я.

— Чувак, ти справді не досягнеш більшого, гасаючи містом у пошуках Тео. Минуло два дні. Слід охолов. Пробач, але це факт. Щоб у міліції не розслаблялися, ти можеш сходити до ювенального прокурора, опишеш ситуацію, попросиш, щоб узяв справу на контроль. Цей прокурор займається винятково дітьми.

— Де його знайти?

— В обласній прокуратурі є відділ захисту прав та свобод дітей. У міській сидить його представник — зазвичай жінка. Якщо хочеш, я дізнаюся, хто ювенальний у Рівному, а тоді зателефоную й домовлюся про зустріч. З’їздите з Євою й поговорите.

— Буду вдячний, — кволо погодився я.

— Сам по собі ювенальний прокурор не веде розслідування, але може контролювати слідчих. Я пресуватиму їх зі свого боку, щоб відчували, що над ними нависають. Повір, на цей час такий варіант найкращий.

— Дякую… Хоч за це дякую.

— Немає за що. Якщо довідаюсь щось нове про Костюків, одразу наберу. І тримайся! Ми його знайдемо.

— Бувай.

Я обернувся. Євині губи тремтіли, а з осклянілих очей зблідлими щоками збігали каламутні сльози.

Злива наздогнала нас, коли я шукав місце для Nissan’а. Авто вдалося приткнути за двадцять кроків від входу до Рівненської місцевої прокуратури, та, добігаючи до її викладеного сіро-жовтими плитками холу, ми з Євою встигли змокнути до нитки. Мовчки піднялися на другий поверх. Я знайшов потрібний кабінет і, струсивши воду з волосся, встромив голову в проміжок між одвірком і краєм напівпрочинених дверей. І лише потім негучно постукав. За столом у просторій кімнаті з трьома височенними вікнами сиділа струнка дівчина у безпретензійному діловому костюмі з довгим, ретельно розчесаним рудим волоссям. Напевно, Цезарю сподобалася б.

— Доброго дня! — глухо привітався я. — Ми домовлялися про зустріч.

На дверях тьмяно зблискувала лаком табличка «Соломія Косар, ювенальний прокурор Рівненського району». І хоч у кабінеті нікого більше не було, я однаково сумнівався, що переді мною прокурор. Дівчина здавалася надто молодою.

— Проходьте, — вона жестом запросила мене досередини. Кивнула на стільці з іншого боку стола. — Роман Цезарко попередив про ваш візит.

Єва плелася за мною, немов на прив’язі. Протягом усього часу, поки ми їхали від стоянки на Грушевського до міської прокуратури на Гарній, вона не зронила ні слова. Тупилася у вікно, та ні на що конкретно; застиглий погляд ковзав асфальтом, не просуваючись далі бордюрів. Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте. Ви думаєте, що Євина поведінка дисонує з моїми про неї словами й геть не схожа на гіпертрофоване бажання піклуватись про дітей. І я готовий ще раз повторити: Єва була гарною матір’ю. Багато в чому — найкращою з усіх, яких я знав. Я не акцентував на тому, як вона ставиться до Теодора, бо розказував переважно про себе, та й, зрештою, ця історія не про ставлення моєї дружини до нашого сина. Я можу описати десятки епізодів на підтвердження того, якою хорошою матір’ю вона була, та жоден із них не стосуватиметься Аймонта, викрадення і того, що почалося згодом. Іноді я міг прикрикнути на Тео, особливо, коли той вередував. Єва дозволяла собі підвищити голос на сина лише тоді, коли малюк ліз до розеток чи ввімкнених електроприладів… Але після викрадення все змінилося. І тепер уже річ не в тім, що я мало оповідаю про Єву. Річ у тім, що після викрадення вона стала поводитись не так, як мусила би поводитися матір, у якої забрали єдиного сина. Якщо впродовж перших годин після зникнення Теодора її млявість можливо було пояснити шоком, то через два дні пошуків така поведінка викликала почуття досади та прикрості.

Ми розсілися. Соломія Косар запропонувала чаю або кави. Я відмовився й заходився викладати те, що нас сюди привело. Склавши руки на столі, вона вислухала, а потім сказала: