Розділ «Частина 2»

— Я тут! Іди до мене!

Він мовчки наближався. Пришвидшуючись. Чи то лише здалося?

І чому він умовк?

— Тео?

Я сперся на руки, перекинувся на бік. Угризаючись очима в пітьму, чекав. Чекав, доки силует опиниться на світлі, але щойно невисока постать уступила в розмазану по краях світлову сферу, яскраве ядро в центрі сфери з гучним тріском лопнуло. Лампа розлетілася на друзки, й силует затопила пітьма. Я ледве встиг роздивитися худі ноги. І щось іще — чи то плащ, чи то ганчірку, — що хвилями клубочилося по землі довкола них.

Із наступним світильником сталося те ж саме. Щойно істота наблизилась, жолудеподібний плафон вибухнув, сипонувши врізнобіч скалками.

Щось підкралося до мене, тягнучи за собою шлейф із мороку.

Я відсахнувся і, допомагаючи собі ліктями, поповз у протилежний бік. Я згорав від бажання врятувати Тео, та водночас якась незрима сила торсала мене, безмовно, у такт із ударами серця наказуючи: тікай! тікай! тікай!

— Тату! — почулося зовсім близько, і я раптом збагнув, що це не Теодор. Тео ніколи не говорив таким масним і солодкавим голосом.

Я скочив на ноги та, шпортаючись, побіг. З-за спини долинув брязкіт ще одного розбитого плафона. Задихаючись, я озирнувся. Силует, що переслідував мене, неначе граючись у хованки, розсміявся моторошним, слизьким сміхом і відскочив у пітьму. Я подумав, що він напосідатиме, доки не розіб’ється остання лампа, а тоді…

Тоді воно добереться до мене в темряві.

Я прочуняв у попелястому передранковому світлі, устигнувши вхопитися за відлуння якогось знайомого звуку. Перевів затуманений погляд на смартфон, що лежав біля стегна. Екран світився: щойно надійшло повідомлення. Я провів пальцем по екрану. Повідомлення від Лізи Торнтон складалося всього з двох слів: «Увімкніть Skype». Тілом прокотилася дрож, наче до спини приклали холодну ганчірку.

Не встаючи, я взяв ноут на ліжко й увімкнув його. Щойно запрацював Skype, по центру екрана з’явилося повідомлення про виклик від elizabeth.thornton.

— Мироне, доброї ночі!

Перші слова випорснули з динаміка ще до встановлення відеозв’язку.

— У нас уже ранок, — буркнув я.

— Тоді доброго ранку, — картинка налаштувалася. Волосся американки виглядало дещо розкошланим, а очі здавалися сиво-сірими, неначе два відполіровані сталеві ґудзики. Вона проказала: — Я вірю вам.

Я спохмурнів.

«Що змінилося за кілька годин?»

— Чого раптом?