Розділ «Частина 2»

— А що… — почала дружина, та я не став дослухувати й розірвав зв’язок.

Скляні двері між ігровою кімнатою та коридором до робочої зони й кабінета супервайзера були відчинені навстіж. У проході стояв Чедвік Босман, уже не такий блідий, хоча все ще наполоханий, а за ним — двоє моїх колег. Я не уявляв, як голосно гаркнув оте «ЩО ЗА ХЕРНЯ?!!», поки не побачив їхніх облич.

— Чувак, ти чого?

Я не відповів, перевів погляд на супервайзера та проговорив англійською.

— Чедвіку, мені треба йти.

— О’кей, — кивнув той.

Перед виходом з офісу я озирнувся й ще раз глянув на американця.

— Не переймайся, — промовив він, — тебе ніхто не звільняє. Вирішуй свої проблеми.

— Дякую, — прохрипів я та рвонув до ліфта.

Суконь було дві. Одна — синювато-чорна, без рукавів, із великим білим комірцем у класичному строгому стилі. На бирці виблискував рожевий напис Lily. Друга — бордова, із цупкішої тканини та з довгими рукавами. Єва, вступивши слідом за мною до дитячої, все ще стискала їх у долонях. Мені пощастило піймати таксі на виході з «Манхеттен Сіті Холу» і, попри те що «Манхеттен» знаходиться значно далі від мого будинку, ніж 8-ме відділення «Нової пошти», вдалося дістатися до квартири майже водночас із Євою. Я влетів до дитячої на півхвилини раніше за неї й тепер стовбичив із роззявленим ротом, почуваючись так, наче проковтнув персикову кісточку. Я задихався.

Дружина схопила мене за плече, розвернула. Штрикнула розлюченим поглядом:

— Навіщо ти вибив двері? Мироне, що з тобою?! Я лише на кілька хвилин відлучилася по посилку! — вона роззирнулась. І тут до неї почало доходити. Злостиві вогники в очах поступово згасли, а їхнє місце заступило щось темне та бездонне. Жах. — Де Теодор?

Серце вискакувало з моїх грудей, але крові до мозку не надходило. Секунду чи дві я думав, що мені доведеться спертися на синове ліжко, щоб не заточитися. Поле зору звузилося, здавалося, ніби я зазираю до кімнати крізь запітнілий ілюмінатор.

— Де Тео? — бліднучи, повторила Єва.

Я перевів погляд із зіжмаканих суконь на дружину. У нутрощі хлюпнув адреналін, і перед очима просвітліло. Тілом прокотилася дрож. Я відчув, що готовий роздерти її на шматки.

— Їх було вибито, коли я прибіг, — потім показав на ноут, що стояв на невисокому столику справа від ліжка. Між мною та столиком лежав на боці дитячий стільчик, за яким зазвичай сидів Тео. — Теодора немає.

Шкіра її обличчя стала геть сірою:

— О Боже, — Єва затулила рота долонями. Суконь не випускала, тож лице майже повністю сховалося за складками тканини. — Де він?

— Я не знаю! — заволав я.

Останні три хвилини паніка, неначе ножиці, клацала у мене над вухами. У ту мить її підхопила Єва. Дружина кинула сукні на ліжко й метнулась до вікна. Розчахнула праву стулку, вихилилася й закричала: