Розділ «Частина 2»

— Хвилин на десять. Якраз щоб збігати до «Нової пошти» та повернутись.

— Цього разу скільки часу вас не було?

— Хвилин двадцять, — коротка пауза, під час якої Єва судомно втягнула повітря, та приглушити ридання не вдалося, — ні, півгодини.

— Чому? — спохмурнів слідчий.

— На «Новій пошті» щось наплутали. Вони якраз розвантажували машину й довго не могли знайти посилку.

Станкевич перевів погляд на мене та перепитав:

— Ви першим увійшли до квартири, так?

— Так.

Капітан кивнув і мугикнув:

— Умгу, — а тоді повернувся до криміналіста, який, присівши навпочіпки, знімав відбитки з дитячого стільчика, й наказав: — Перевір двері.

— Замок? — уточнив той.

— Так.

Протиснувшись повз мене, експерт вийшов до коридору.

— Що не так із замком? — насторожився я.

Іван Станкевич звів брови. У підпухлих очах, у яких ще хвилину тому час від часу проблискувало щось схоже на співчуття, застигло холодне відсторонення.

— Ми маємо переконатися, що дитину було викрадено.

— А що, по-вашому… — щось смикнулось у горлі, і я ледь не прикусив язика. Глибоко й шумно вдихнув і поволі видихнув. Поступово починав розуміти зміст сказаного. — На що ви натякаєте?

— Я ні на що не натякаю. Це стандартна слідча процедура.

Я знову відчув, як чорне крило промайнуло за полем зору. Так близько, що Іван Станкевич на мить щез у пришерхлій тіняві.

— Яка процедура?