Розділ «Частина 2»

— Криміналіст установить, чи не було інсценування. Ми маємо переконатися, що замок зламали ззовні, пошукаємо сліди боротьби. Повторюю: я ні на що не натякаю, проте траплялося, що батьки самі скоювали вбивство, а потім намагались обставити все як викрадення.

Я стиснув кулаки:

— Як ви смієте? — тремтів усім тілом. Здавалося, ще мить — і поміж зубів попре піна.

Очі Станкевича не відлипали від мого перекошеного лиця.

— Не треба, — почулося з-за спини. — Це їхня робота, — від несподіванки я здригнувся й не зразу відчув Євин доторк до мого плеча.

— Ти чула, що він сказав? — спотвореним до невпізнання голосом промовив я.

— Це їхня робота, — повторила дружина. Її долоня була страшенно холодною.

До кімнати вступила смаглява тридцятирічна жінка із затягнутим у хвіст блискучо-чорним волоссям — другий експерт. У правій руці вона тримала видовжену ультрафіолетову лампу з чорним пластмасовим корпусом.

— Мені потрібні біологічні зразки, — повідомила вона. Іван Станкевич кивнув, біолог перевела погляд на мене: — Можливо, десь залишилося волосся вашого сина чи зрізані нігті? Якщо ні, принесіть його зубну щітку.

— Є волосся, зістрижене з голівки після народження, — зронила Єва. — Воно згодиться?

— Так.

— Тоді я пошукаю, зараз.

Дружина, притримуючись рукою за стіну, пішла до спальні.

— Перевіриш на кров? — Іван Станкевич кивком указав на лампу.

— Так, — відповіла біолог.

— Ходімо до іншої кімнати, — слідчий легко, але наполегливо підштовхнув мене рукою до коридора.

Ми перемістилися до зали, де працював один із лейтенантів. Той вищий, ім’я якого я не запам’ятав. Я глипнув на нього. Він сидів на дивані й, підклавши під аркуш тонку течку, щось писав. З’явилася Єва. Лейтенант запитав, у чому Теодор був одягнутий. Дружина відповіла, що жовті шорти й футболку в широку біло-синю смужку.

Я не знаходив собі місця:

— Тепер що? Як ви його шукатимете?

Капітан Станкевич заходився пояснювати: