Розділ «Одноразовий воїн»

— Ну а ты сам видел, как украинские военные ходят пьяные с оружием и насилуют женщин?

Я не ідеалізую українську армію. На будь-якій позиційній війні є на фронті проблеми з алкоголем. Але про насильство над донбаськими жінками я чув лише з репортажів російського телика. І, здається, мій співрозмовник теж:

— Я сам ничего не видел. Я был с той стороны в ополчении, а с этой стороны в плену, и я не знаю ни одного человека, который бы сказал, что батальоны и «Правый сектор» хорошие ребята, — тут він знову задумався і згадав ще одне джерело інформації. — О таком известно только со слухов. Я же говорю, никто из мирных жителей ничего хорошего о них не говорит.

— Ты можешь какую-то конкретику дать? Не абстрактные слухи, а факты? — я починаю повільно закипати від в’язкої беззмістовності його відповідей. У мене виникає відчуття, що я прориваюся крізь поролонову стіну неймовірної товщини. Намагаюся до нього докричатись, а він, мій візаві, стоїть по той бік і мило, невинно всміхається:

— Да как-то я еще у вас… — і тут він заговорив без пауз. — Вот если бы вы ко мне домой приехали, то я бы вам ответил на все вопросы откровенно. А я сейчас здесь сижу, и Бог его знает, чем все может закончиться.

Я дивлюся на нього, на його єдину ногу і на милиці.

— Как это может хуже закончиться? — вирвалося в мене. — Ты уже без ноги.

— Ну, вторую отрежут. Я не знаю! — засміявся Олександр нервово й невпевнено. І тут мене осяяло:

— Погоди, но ты всерьез веришь, что тебе могут отрезать вторую ногу?!

— Ну, Бог его знает, что здесь может быть.

Що ж це? Він абсолютно щиро переконаний, що за зайве слово, сказане журналісту, його можуть катувати. Сашо, ти не за поролоновою стіною стоїш, тебе з усіх боків оточує непробивний поролон! Я не проб’юся до тебе, не докричуся до тебе, поки ти живеш у поролоновому світі без свіжого повітря! Ну як це так? Людина була ворогом, це правда. Але тільки на полі бою. Українські солдати намагалися його врятувати, перетягнувши джгутом ногу, що кровоточила, і то було цілком нормально. Лікарі в українському шпиталі боролися за рештки його здоров’я. І це теж було звичайною справою, бо клятву Гіппократа ніхто не скасовував. А він по той бік барикад дивився на українців і бачив кровожерних монстрів. Які їдять дітей. Гвалтують жінок. Одержують рабів замість бойових нагород.

«Але немає диму без вогню», — підказує мені досвід. І я розпитав хлопця про причину недовіри до української медицини. А він досить охоче відповів:

— Понимаете, нас сначала привезли в госпиталь в Волноваху. Они к нам там хорошо отнеслись сначала, но когда спросили, откуда мы, я не стал обманывать. Сказал, что из ДНР.

— А они?

— Они перепугались и засуетились. И, в общем, отказались от нас. И нас привезли в Мариуполь. Здесь, конечно, все по-другому. Медсестры за мной ухаживали.

Саша мрійливо всміхається. Думаю, медсестрам він подобався. Навіть без ноги.

А він дивиться на підлогу, туди, де поряд із правим черевиком немає лівого, і каже про новенькі берці, що їх отримав перед своїм єдиним рейдом.

— Мы когда пошли наемников искать, у нас и вооружения нормального не было. Ни бронежилетов, ни боекомплекта нормального. Я дополнительные рожки с патронами по всей казарме выпрашивал. В общем, берцы и автоматы. Все.

— Но вас реально послали на убой, ты же понимаешь это? — кажу. — Выдав какое-то непонятное вооружение неподготовленным людям, вас просто послала на убой. Что, собственно, а произошло, ты не находишь?

— Произошло, — дивлячись додолу, глухо відповідає хлопець. — Без ноги остался.