Розділ «Одноразовий воїн»

— Ополченец? Не знаю… Тяжело мне сейчас на многие вопросы ответить.

Картина його світу розсипалася на очах.

— Ехал с чистыми намерениями… От души… Все оказалось по телевизору преувеличено… Что с одной стороны, что с другой…

«Про дві сторони це він про всяк випадок, — зрозумів я. — Так легше. Бути неправим на самоті дуже важко. Якщо неправий, то весь світ». А його світ продовжував розсипатися.

— Морально подавлен. Без ноги. В плену, в чужом государстве. Что я могу сказать? Сейчас я за мир, не надо воевать.

Я не знаю, що цей хлопець, повернувшись додому, розповідатиме про українців, але я точно можу сказати, що на війну, на відміну від інших звільнених полонених, він більше не піде. Щоправда, сам він боїться й думати про повернення. Важко підводиться на милицях і каже: «Вот наговорил вам столько и теперь уж не знаю, что дальше… Дома… Там, в Воронеже…» І усміхається, усміхається винувато.

— Оставайся здесь, — кажу напівжартома, в тон його невловній усмішці. — Съездишь во Львов, посмотришь на бандеровцев поближе. Поймешь, что тебе все наврали о нас. Может, книжки будешь писать.

А він згорблено висить на двох милицях і, ввічливо прощаючись, шкандибає на вихід. Ні мертвий ні живий, ні свій ні чужий. Одноразовий солдат, зламаний людський механізм. Який через власний біль і страждання розгубив коліщатка та гвинтики. Який отримав шанс знову бути людиною.