Розділ «Термінатор»

Через три хвилини на даху пролунав негучний вибух. А ще через три бійці вантажились у пробитий осколками мікроавтобус без скла, єдиний транспорт, який можна було завести.

Розвідники рухались околицею Дебальцевого, розраховуючи пробитися до «Поляни», обумовленого місця збору. Там формувалися колони різних підрозділів, що намагалися пробитися з кільця. Вони проїжджали біля повороту на Новогригорівку, коли Іванич побачив людей зі зброєю.

— Рух! Праворуч! — крикнув він, і Толя схопився за бінокль.

На рукавах «зелених чоловічків» він розгледів білі стрічки. Чужі.

— Це сепари! — крикнув він.

— Тисни на газ! — скомандував Толя водієві, але це було зайвим. Боєць за кермом витискав із «коробки» все можливе й неможливе. Решта розвідників прикладами перетворювали залишки побитого скла на хрустку крихту. Вони поспішали, доки їх не вистежили. Але їх вистежили.

Толя почув шум двигуна. За ними повним ходом мчав БТР із людьми на брудній броні. «Зелені чоловічки» кричали незнайомою мовою і стріляли в усі боки.

— Це чечени, кадировці! — крикнув Толя. — Будуть із нами битися до останнього, хлопці!

По бляшаних бортах автобуса вдарили кулі, прошиваючи їх із легкістю дірокола, що пробиває стосик канцелярського паперу.

— Не будуть, — спокійно відповів Іванич, підкидаючи свою СГД. Він натиснув курок. Видно було, що постріл виявився точним. Куля увійшла в гуму колеса. Але гонитва не припинилася. Коліс у БТРа було вісім.

Мінус одне не становило великої проблеми. І тоді Джексон підкинув трубу «Мухи», що її взяв із собою. Граната, випущена з труби, з шипінням полетіла в бік переслідувачів. Толя почув удар і вибух. Постріл пішов якраз у те колесо, у яке влучив Іванич, але граната змогла зупинити бронетранспортер. Кілька «зелених чоловічків» із жахливими криками злетіли на землю з броні. Що з ними було далі, Толя не з’ясовував. На це просто не було часу. Головне для нього — встигнути до місця збору.

І він устиг. Але те, що побачив, попри багато всього побаченого на цій війні, його шокувало. Табір гірськопіхотної бригади на місцевому жаргоні називали «Поляною». Ного повністю розбили. То тут, то там біля бліндажів лежали тіла загиблих, і солдати, які намагалися збитися в колони, часто спотикалися об нерухомих товаришів.

— Живі! — лунали крики. — Артдивізіон, хто є живий! Висуваємося!

Толі раптом стало якось моторошно. Не від страху за власне життя, а від думки, що і він міг лежати на холодній промерзлій землі й заважати іншим тікати від артобстрілів.

Земля гриміла, розсипалася мерзлими грудками, коли її брудно-білу шкіру розтинали воронки нових вибухів. І коли черговий ворожий снаряд влучав у дерев’яну стелю бліндажа, звідти долинали крики поранених. Вони благали про порятунок, але багато хто не встигав дочекатися допомоги. І живим треба було думати про живих.

— Сім «коробок» піде за розкладом! — сказала радіостанція з інтонацією командира бригади.

За розкладом. Отже, близько восьмої вечора, через півтори години після того, як остаточно посутеніє, з'явиться шанс відійти, пробитися до своїх. У цей час колони машин можна буде засікти лише за допомогою тепловізора.

— Нехай мої «пугачі» теж ідуть, — почув Адамовський скрипучий голос свого вищого офіцера.

Ішлося про артилерійських спостерігачів.

— Плюс, — видихнув комбриг.