Розділ «Термінатор»

«Рік постоїть під паром. А потім можна й соняшник. А чого ж не можна? Насіння має добре піти», — подумав Толя.

— Що? — перепитав його найближчий до нього боєць.

— Нічого, все гаразд, — відповів старший. Мабутв, у такт думкам непомітно для себе заговорив.

Поле закінчувалося ще однією посадкою. Група зупинилась. У посадці міг перебувати секрет. Але чий, свій чи ворожий, треба ще з’ясувати.

— У кого біноклі, дивимося, — скомандував Толя.

Він підніс свій бінокль до очей. Картинка була нестабільною. Натруджені руки тремтіли. Але Адамовський усе ж зміг пристосуватися, спершись на якусь грудку промерзлої землі, вирваної лезом плуга. Він зумів розгледіти зелені шоломи. Один, два, три. До півтора десятка. Отже, не секрет, а, скоріше за все, повноцінна позиція. Як зрозуміти, своя чи чужа? Відстань близько кілометра. Треба роздивитися, що в них на рукавах.

Бійці, які лежали на полі, близько години чекали, поки над бруствером у посадці піднялася фігура. По груди звелась і знову спустилася.

— Устиг що-небудь помітити? — спитав Толя.

— Так, устиг. Наче жовтий скотч.

У своїх на рукавах мають бути намотані жовті стрічки скотчу. У чужих — білі смуги бинтів.

— Наче? Чи таки точно?

— Наче, — з сумнівом відповів спостерігач.

— Тоді дивимося далі, — вирішив Толя.

Вони пролежали ще годину, і ось на тому краю поля став на повен зріст військовий, аби, розвернувшись спиною до поля, справити малу нужду. На обох рукавах у нього були широкі жовті смуги скотчу. Такі самі обмотані навколо колін.

— От придурок, — сказав боєць зліва від Толі. — Хто ж до супротивника спиною повертається?

— Так ми ж не супротивник! — голосно сказав Джексон.

— Ага, — долучився й Анатолій. — Тільки він про це не знає.

І всі його семеро бійців, які встигли за одну ніч стати єдиним цілим, дружно розсміялися. Найдовша ніч у їхньому житті перетворилася на похмурий, небезпечний ранок, що його бодай трохи відігрів рятівний день. Відступ закінчився на краю поля.

Далі він дозволив собі відійти в дивний напівсонний стан, де все, що відбувається в реальності, ніби перетворюється на підсвідомі фантазії, змішується з неглибоким сном. У такому стані людина говорить, спілкується з іншими й навіть активно діє, але при цьому немов бачить сни наяву, ідучи полями своїх мрій усе далі та швидше. Геть від реальності. Напевне, так можна досягти буддистського просвітлення, але Толя мріяв лише про відпочинок. Чорно-біле поле з нерівними зубцями високої «зеленки» розкинулося за його спиною, і він не знав, своя це «зеленка» чи вже чужа. А там, де він стояв, поле вже зеленіло озиминою. І дід його, з білою густою бородою, як в отамана Зотова, казав йому повчально: «Ти не залізний. То комбайн залізний. Йому все одно, що прибирати. А ти проста, звичайна людина. Маєш думати, чим поле засівати». І Толя, не відстаючи від діда, який міряв широким кроком відталу землю, згідливо підтакував старому: «Людина, людина я». Ноги у стоптаних берцях занурювалися в м'який чорнозем. Толі було важко встигати за дідом. Але він старався. А дід усе бурчав: «І не треба ці дерева „зеленкою“ називати. Це що за слово таке „зеленка“? Ми ж не в аптеці. Дерева — то не „зеленка“, а посадка, гай, ліс. Так же?» І Толя без роздумів погоджувався: «Так, так». Тепер він був спокійний за себе й за своїх людей. Тепер він знав, що повернеться.

Зима ще довго боротиметься, чіпкими холодними руками сковуватиме довірливу землю. Але, відпочивши від болю та втрат, земля знову розквітне неймовірними барвами. І золоті поля зімкнуться на горизонті з синявою небес, наслідуючи вічні, як світ, закони життя та любові. Тепер він знову був спокійним.