Розділ «Таргани»

Ромка посміхнувся. Він уже давно збагнув, що другого разу не буде.

— Я скажу тобі, що ти зробиш. Гаразд? — сказав Роман. Той кивнув: «Гаразд».

— Якщо вони доповзуть до Києва, ти втечеш до Львова. А якщо до Львова, то ти втечеш з України.

— Я повернусь і волонтеритиму. Збиратиму гроші на армію, — став шукати собі виправдання Цей Хлопець. Напевне, він навіть вірив у те, що говорив. Але йому не вірив Ромка.

— Не треба було тобі сюди їхати. Взагалі, — резюмував. Потім устав і, забравши свій спальник, витяг його за межі санітарної зони. Щоправда, поспати в нього не вийшло. Спочатку будинок труснуло, а потім пролунав голос ротного.

— Підйом, хлопці!

Снаряд розірвався біля вантажівки, якою щойно завезли з Великої землі боєкомплект. Язики червоного полум’я облизували гуму на колесах вантажного «урала». Вогонь загрожував перекинутися на зелені ящики з боєприпасами. Усі, серед них Ромка і Цей Хлопець, стояли як заворожені й дивилися на палаючу вантажівку. Та от хтось із добровольців, не роздумуючи, пірнув у люк БМП, завів машину й почав таранити охоплений полум’ям «урал». Той із першого разу не піддався. Нервово смикаючись, бойова машина піхоти відкотилася назад і знову вдарила носом задок «урала». Дерев’яний борт вантажівки від удару відчинився. Угору злетів феєрверк іскор. «Урал» трохи відсунувся бід ящиків, але Ромка помітив, що вогонь перекинувся на БМП. Що там могло горіти, невідомо, але часу на здогади чортма. Вони могли втратити єдину гусеничну машину.

— Гасимо «беху», хлопці! — крикнув командир роти, і всі, хто стояв, заходилися гасити БМП. Хтось кидав грудки землі впереміш зі снігом, хтось, скинувши з себе бушлат, лупив щосили по червоних квітах, що розпустилися на гарячій броні.

— А ти чого стоїш? — гаркнув комроти на Цього Хлопця. Той, як і решта бійців, зрозумів, що «беха» цілком може рвонути, але далі стояв на місці. Тільки присів. Немов спробував утиснутися в землю. Його роз'їдало боягузтво. Воно, як рак, уже зжерло його сутність і взяло на себе керування його думками та почуттями.

Коли бійці нарешті загасили броньовану машину, командир зіскочив з броні і схопив Цього Хлопця за барки. Бійці чекали, що буде. Ротний затяг відмовника в порожній підвал. Ще хвилина — і звідти почуються крики побитої людини. Або постріли, за якими настане тиша. Але ні криків, ні пострілів не пролунало.

Наступного дня перша рота вийшла з Рідкодуба. Командир лаявся, отримавши по рації наказ залишати позиції. Він сипав жорсткими слівцями, натискаючи на тангенту, і клявся, що вони закріпилися так, що не витиснути їх звідти жодними танками, що треба тільки закинути їм боєкомплект і що бойовий дух високий. Вище нікуди. Але зі старшим військовим начальством не посперечаєшся. Вони хоч і добровольці, та все ж повинні виконувати накази.

Цей Хлопець теж вийшов разом з усіма у відносно безпечний тил. Солдат розмістили в покинутій школі. Першій роті віддали цілий клас на третьому поверсі. Добровольці акуратно розсунули парти й розставили армійські розкладачки. А на дошці чиясь пустотлива і творча рука намалювала крейдою бравого таргана, підперезаного широким поясом, з якого визирала крива шабля. Вуса в таргана хвацько скручувалися в кільця. А над ними величезними літерами було написано «Перша рота». Почуття самоіронії — це не лише свідчення інтелекту. Той, хто вміє посміятися з себе, всерйоз переймається болем інших. Він, сміхом зцілюючи ненависть, може бути милосердним і до своїх, і до переможених ворогів.

Відмовник у класі з намальованим тарганом з’явився тільки раз. Він швидко зібрав речі й запитав ротного, де можна залишити свій автомат. Усі необхідні папери були готові. На хлопця ніхто не зважав. Було темно. Бійці спали. Командир трохи пригасив вогник ліхтарика, що тримався на голові на гумових лямках.

Командирське ліжко стояло поруч із Ромчиним. Ромка, вибравши момент, наважився дізнатися, що ж сталось у підвалі вцілілого будинку в Рідкодубі. Він чекав, що ротний сталевим голосом пошле його куди подалі з його запитаннями, але командир, звично розгортаючи свій спальник, неквапливо й буденно відповів:

— Я хотів його розстріляти, але коли спустився в підвал і подивився на нього, то згадав, що повинен усіх вас привести назад живими. Навіть боягузів. І мені в той момент стало ясно, що саме в цьому був мій найголовніший обов’язок.

Ротний швидко розстебнув мішок і, знявши берці, заліз усередину.

— Ну і я сказав йому, що витягну його звідси разом з усіма. А далі діло за ним. Якщо може побороти страх, хай лишається. Якщо ні, то на дембель.

— І все? — розчаровано запитав Ромка.

— І все, — відповів командир. — А ти спи. Хтозна, в яку діру нас завтра відправлять.