Розділ «Монстр»

Мило посміхнувшись, стюардеса поставила на розкладеному столику перед Софією дві тарілки з фольги. На одній була копчена риба, а на іншій — смажена картопля. Коли Софія побачила копчену рибу, то відразу згадала повість Артура Хейлі «Аероплан», яку друкувала з продовженням місцева газета. Екіпаж і частина пасажирів отруїлися там копченою рибою і нікому було посадити літак на землю. А що, якщо точно таке ж трапиться і в них на борту? Безглуздя. Вона прогнала ту неприємну думку, з’їла картоплю і навіть трохи риби. Десь у підсвідомості та безглузда думка про копчену рибу все ж залишилася. Стюардеса знову, мило посміхнувшись, забрала посуд.

Софія роззирнулася навкруги. А може, дійсно комусь стало недобре від риби? Але нічого схожого помітно не було. Дехто читав, дехто намагався заснути, але більшість пасажирів ще закінчували сніданок, чи, може, вечерю? Так і не вирішивши, як назвати цю трапезу о другій ночі — пізньою вечерею чи раннім сніданком, Софія продовжувала оглядати салон.

Її місце виявилося середнім серед трьох рядів крісел, що йшли по правому борту, і вона подумки вилаяла себе за те, що одягла коротку спідницю. По-перше, тому, що було страшенно холодно. Цікаво, вона добре знала, що в салоні лайнера, напевне, підтримується стабільна кімнатна температура — 20 градусів за Цельсієм, але, здається, їй було холодно від самої темряви за ілюмінатором. А може, ще й від того, що вона добре знала з курсу аерології — за бортом на такій висоті була температура близько мінус п’ятдесяти, і на додачу — розріджене повітря, удвічі більш розріджене, ніж на вершині Евересту. У випадку розгерметизації салону на такій висоті людина не встигає навіть відчути холоду, бо вмирає за кілька хвилин від задухи. Так що холод тут загрожував найменше. А може, їй було холодно якраз від того, що вона знала те, над чим пасажир звичайно навіть не замислюється?

Софії були відомі всі ці речі через те, що вона щойно закінчила гідрометеорологічний технікум у Харкові за спеціальністю «Метеорологія» і мала тепер пропрацювати три роки на важкодосяжній метеостанції на Східному Памірі. З міста Ош, куди летів лайнер, їй треба було доїхати автобусом до загубленого в передгір’ях Паміру містечка Аршабад, а далі — відлетіти вертольотом на станцію. Звісно, Софії шкода було втратити три роки життя, проводячи час серед мовчазних скель. Але нічого не вдієш. Зараз їй дев’ятнадцять, а коли вона летітиме назад, буде двадцять два. За три роки можна було б чимало встигнути. Можливо, вона вийшла б заміж, навіть народила дитину… Вийти заміж? Але за кого? Може, за того прищавого «П’єра Рішара»? Вона посміхнулася. Ні, то вже занадто.

До дідька, не треба про це думати. Можливо, все владнається само собою. Не виключено, що серед того каміння не так і погано. Працюють же там люди.

Про те, що одягла коротку спідничку, Софія жалкувала ще й тому, що їй довелося сидіти між двома киргизами в смугастих халатах та тюбетейках. Після сніданку-вечері один з сусідів ламаною російською мовою запитав, куди вона подорожує. Софія відповіла, і обидва її сусіди позирнули на неї якось дивно, здавалося, навіть з острахом. Можливо, їх здивувало, що молода дівчина буде працювати в горах? Один, що сидів ближче до вікна, перепитав, чи обов’язково їй їхати до Аршабаду. Вона відповіла ствердно. В Аршабаді знаходиться гідрометеорологічна обсерваторія, звідки її вертольотом доправлять на гірську метеостанцію. Киргиз похитав головою і щось швидко забелькотів до свого приятеля.

Більше вони до Софії не зверталися. Лише жваво перемовлялися між собою незрозумілою мовою, час од часу позираючи в її бік. Може, то виходило випадково, а може, вони говорили про неї… Скажімо, обговорювали особливості її зовнішності. Софія сиділа, стуливши коліна, і думала про те, як добре було б сісти зручніше — скажімо, опуститися нижче і упертися коліньми в спинку переднього крісла, чи хоча б закинути ногу на ногу. Але якби вона так зробила, то стали б помітними подряпини на внутрішній поверхні стегон. Подряпини за добу підсохли, але продовжували трохи боліти. Вона соромилася цих подряпин. Їй здавалося, що киргизи неодмінно почнуть обговорювати природу їх появи своєю незрозумілою мовою. Аби ж то на ній були брюки, а не ця осоружна спідниця. Ще й лампа світить якраз на коліна, хоч і розсіяним світлом. Краще б їй випало сидіти в тіні.

Лайнер летів назустріч сонцю і, незважаючи на те, що на Софіїному годиннику було лише пів на четверту, воно вже підіймалося з-за обрію — літак встиг перетнути кілька годинникових поясів.

Софія перевела погляд на ілюмінатор. Складалося враження, що лайнер нерухомо висить над безкінечно далекою землею. Сонце, оточене білими кільцями хмар і тому схоже на Сатурн, швидко підіймалося над обрієм. У сонячному промінні повільно з’являлися похмурі верхівки гір. І Софія піймала себе на думці, що гори лякають її навіть тут, в освітленому салоні лайнера, серед сотні пасажирів. Можливо, це через те, що все життя Софія провела у великому місті — серед неонових вивісок, станцій метрополітену і натовпів у крамницях.

Щоб не думати про малоприємні речі, Софія спробувала зосередити увагу на чомусь іншому. Поперед неї сидів огрядний лисий чоловік. Мабуть, директор чи головний інженер якогось заводу. Комір білої сорочки, стягнутий краваткою, врізався в шию і жирові складки нависали над ним наче тісто, що вилазить з каструлі. Кругла лисина була дуже кумедною, і Софія прикрила рукою рота, аби приховати посмішку. Врешті-решт їй надокучило споглядати вкриту краплями поту лисину. Може, почитати? Вона спеціально дістала з валізи перед здачею багажу «Фінансиста» Драйзера. Спробувала читати. Але любовні пригоди Френка Каупервуда не захоплювали її на висоті 10 тисяч метрів над землею. До дідька. Яке може бути читання, адже зараз ніч. А вночі треба спати. Софія рішуче закрила книгу, човгнувши нога об ногу, скинула туфлі. Позирнула на дбайливо зроблений манікюр. Для кого? Може, для кам’яних брил? Чи для цих двох бовдурів у смугастих халатах, що запитували, чи може вона не їхати? А, яка різниця… Вона заплющила очі і майже відразу заснула.

А внизу від обрію до обрію вже все заполонили гори. Літак линув над Паміром. Софії снилося, наче щось жахливе переслідує її. Вона бігла між чорними скелями і зривалася в бездонні урвища. Софія прокинулася, лише коли воно поклало їй руку на плече. Прокинулася чи то від жаху, чи, може, від того, що літак ударився колесами об бетон і побіг злітно-посадочною смугою.

Софія дістала з сумочки носовичка і витерла спітніле від пережитого у сні кошмару обличчя. Стюардеса, що йшла проходом, підбадьорливо усміхнулася до Софії. Мабуть подумала, що та боїться посадки. Більшість пасажирів, котрі бояться літати, бояться не самого польоту, а якраз посадки. Софія вдячно посміхнулася стюардесі у відповідь. Літак повільно підкотив до запиленої триповерхової будівлі аеровокзалу і заглушив двигуни. З гучномовця щось пробурмотів голос пілота.

Відкрили люк. Софія разом з усіма пройшла до виходу і ступила на трап. Яскраве сонце засліпило її.

Розділ 2

До Аршабаду вона дісталася за п’ять годин без усяких пригод, якщо за пригоду не вважати те, що водій-узбек подивився на квиток і витріщився на неї так, наче побачив щонайменше дві голови або три ноги. Втім, Софія не звернула на це особливої уваги, віднісши все на рахунок своєї короткої спіднички. Подумки ще раз вилаяла себе за неї, адже знала, що азіатські жінки не носять спідниць взагалі, а коротких і поготів. Під сукню чи халат вони одягають обов’язкові шаровари до щиколоток, хоч Софія й не розуміла, навіщо.

В Аршабад Софія приїхала вже надвечір. Автобус зупинився біля похиленої дерев’яної будівлі з написом «Автовокзал».

Софія знала, що обсерваторія знаходиться на протилежному кінці містечка і сподівалася на те, що її хтось зустріне. Але, на превеликий подив, її ніхто не чекав. Втім, містечко було зовсім крихітним — кілька вулиць, відгороджених від похмурих гір лісом та ущелиною-урвищем. Нічого не залишалося, як здати речі до камери схову і йти до обсерваторії пішки.

Містечко складалося з запилених, вигорілих на сонці будинків, збудованих у східному стилі, вздовж вулиць росли обрізані майже до стовбурів дерева. Скрізь пурхали хмари пістрявих метеликів. Софія відмахувалася від них, але це було не так просто зробити. Метелики сідали на плечі та руки, намагалися заплутатися у волоссі, лізли до рота. Рятуючись від настирних комах, Софія зайшла до якогось кафе.

Офіціант-киргиз запитав, чого їй треба. Софія страшенно зголодніла — останній раз вона їла в літаку і тому замовила перше, друге і третє. Офіціант пішов, а Софія озирнулася навкруги і помітила, що в кафе немає ні столів, ні стільців.

Столи були низенькими — сантиметрів п’ятнадцять заввишки, застелені ковдрами. На кожному широкому столику стояв вузький приблизно такої ж висоти. Кілька киргизів, схрестивши ноги, сиділи на одному з широких столів і пили чай. Посуд стояв на меншому столику. Всі відвідувачі кафе були босоніж, а їхнє взуття стояло на підлозі.