Розділ «Чорна акула в червоній воді»

Рука у неї м'яка і тепла. Ніби голуб, який вчора випадково залетів у під’їзд і якого я потім ловив цілу годину.

Я підвівся і, не дивлячись на неї, обтрусив штани.

— Ну що ж ти? Заходь, подивишся, як я живу.

— Ні, — відповів я. Мені нічого було тут дивитися. Знав цю квартиру не гірше від неї. — Я лише хотів запитати, чого у мене немає такого, що є у них?

— У кого, Кощію? — у неї заіскрилися очі. Вона обіперлася плечем об лутку. Її білий з рожевим халат трохи розіпнувся. Під полою забіліло мереживо. Навряд чи я був упевнений, що не почервонів.

— Ха-ха, — вона засміялася тихо, наче задзвонили срібні дзвіночки.

— Це не смішно, — роздратовано сказав я. — Зріст у мене — 180. Ви лише на шість років старші за мене, а виглядаєте ровесницею. Моя матір старша за батька навіть на сім! З тих пір, як вас знаю, я не палю і навіть відвідую підпільну секцію карате!

Вона перестала сміятися і погладила мене рукою по голові. Завжди гладить по голові — наче дитину. Це починає мене дратувати.

— Я слабка жінка, Кощію. Мені подобаються сильні чоловіки. Коли я була ледь старшою за тебе, у мене був коханий чоловік. Він був високим і сильним. Він мені подобався, — вона на мить замовкла. — Втім, як і ти. А можливо, ти мені подобаєшся навіть більше. Але… спробую тобі пояснити. Я тоді була ще зовсім дівчинкою. Ми з ним пішли до ресторану. Це був величезний ресторан із дзеркалами на стінах. Офіціанти метушилися навколо нас… А ти ж іще хлопчик. Мені дуже важко ставитися до тебе не як до свого учня. Ти мене розумієш?

Так, я її розумів. І тому наважився. У мене не було іншого виходу.

— Мені потрібен один вечір, — рішуче сказав я. — Ви можете подарувати мені хоча б один вечір? Один вечір. Я не прошу нічого надзвичайного. Лише один вечір.

Вона замислилася:

— Вечір? А що ми будемо робити?

Дурне запитання. Що можуть робити чудового осіннього вечора чоловік і жінка? Звісно, зіграємо партію в шахи, переглянемо останні газети, а потім будемо дивитись «Новини». Відчувається розтлінний вплив Буцефала.

— Якщо ви відмовитеся, буду сидіти тут до ранку, — рішуче заявив я. Здається, вона зрозуміла, що я не жартую.

— Вечір? Ну добре, вечір, — вона піднялася навшпиньки і поцілувала мене в лоб. Як цілують дітей. Губи в неї м'які, холодні і пахнуть полуницями. Але мені вже остогидли ці дитячі вияви уваги.

— Буду чекати вас завтра о п’ятій на площі перед «Шанхаєм». А з приводу ресторану і вашого крутого хлопця — такі знаки уваги лише для шістнадцятирічних дівчаток, — зло сказав я. — Я знайшов у діда на горищі книгу Моріса Палеолога про імператора Олександра. Тут, неподалік від Монастирського мису, була його дача, і він зустрічав свою фаворитку княгиню Долгоруку в екіпажі, наполовину засипаному трояндами. А проводжав у сутінках з процесією, яка йшла попереду зі свічками і освітлювала їй шлях, — я повернувся і пішов униз. Озирнувся. Вона здивовано дивилася мені вслід.

18.09.75 р.

Я чекав, що інтуристівський валютний ресторан «Ореанда», прозваний в народі «Шанхаєм», вразить мене своїм шиком, та дзуськи. Безглузді кришталеві світильники під стелею. Столи із зів’ялими гвоздиками у вазах. Оббита шкірою стійка, а біля неї два піжони в картатих піджаках на таких же шкіряних сидіннях. Мало в кого у цьому нікчемному місті є валюта.

Метрдотель у білому піджаку з краваткою-метеликом і брюках з синім кантом, не зважаючи на мій імпозантний вигляд — костюм, біла сорочка, біла краватка і біла хустинка в нагрудній кишені, — зразу кинувся виштовхувати мене: «Тільки за валюту, молодий чоловіче, тільки за валюту», але я недбало дістав пачку десятидоларових банкнот, і він наштовхнувся на неї, як на кам’яну стіну.