Розділ «Чорна акула в червоній воді»

Я пройшов у найдальший куток і розвалився в кріслі. Похрумтів банкнотами в нього перед носом. Його очі все збільшувались, і мені навіть стало цікаво: до яких пір цей процес може тривати. Поділив пачку надвоє. Більшу половину сховав, а меншу засунув йому в бокову кишеню.

— Я вже повнолітній, — пояснив. — Відтоді, як став повнолітнім, минуло років сорок. Просто страшенно молодо виглядаю. Морські прогулянки яхтою, гольф. Дуже рекомендую. А тепер про справу. Зараз прийде моя дівчина, і ти нас обслужиш, як принца крові і подругу принца крові: з винятковим шиком. Окремий кабінет — є в цьому лайновому залі окремий кабінет? Будеш називати мене — «сер», а її — «леді», не сумнівайся, вона справжня леді, ця половина пачки — твоя. Якщо все буде гаразд і я буду задоволений, поговоримо і про другу половину, — я намагався говорити тихо і впевнено, сам дивуючись своєму нахабству. Кажуть, пістолет за поясом додає впевненості. Пачка десятидоларових купюр у радянському місті додає такої ж впевненості — немов у тебе за поясом гаубиця.

Метрдотель стояв наді мною з таким виглядом, наче у нього в горлі застряг тенісний м’яч. Коли я закінчив монолог, він засунув руку в кишеню, помацав купюри, впевнився, що то не сон, з гучним булькаючим звуком ковтнув «м’яча», і нарешті догідливо закивав головою, що від нього і вимагалося. Процес збільшення очей, до речі, припинився теж. Очі вже були завбільшки з добрячі блюдця.

Це був дуже тямущий метрдотель, я в ньому не помилився. Коли ми з Алісою з'явилися в дверях, він вітав нас широкою усмішкою, поклоном і словами: «Доброго вечора, сер! Доброго вечора, леді! Завжди раді вам. Прошу вас, сер!» Може, це було вже занадто, але я тримався гідно і відповів йому легким кивком, як і належить поважній особі. Краєм ока позирнув на Алісу. Схоже, вона заразилась від метрдотеля — її очі вже були, як п’ятаки. Щоб допомогти отямитися, підставив їй ліктя, і вона схопилася за нього, як потопаючий за рятівний круг.

Кланяючись на кожному кроці, метрдотель провів нас до окремого кабінету. Кілька офіціантів, що трапилися по дорозі, відступили до стіни, пропускаючи нас. Двостулкові двері відчинилися досередини, увімкнулося світло. Аліса ойкнула. Навряд чи хто в цьому місті — неохайно одягнуті чоловіки з бігаючими очима і обвітреними обличчями кольору брукви чи жінки з однаковими безглуздими завивками «під барана», могли припустити, що за глухою цегляною стіною з намальованим на ній робітником з молотом, комплекцією схожим на Геракла, може бути така розкіш. Зі стелі, витриманої в пурпурно-коричневих тонах, опускалися золотисто-жовті штори. На стінах, обтягнутих зеленим оксамитом, висіло кілька картин. Під ними, біля каміна з червоної цегли, стояв білий з гнутими ніжками рояль. Навкруг величезного стола — такі ж білі стільці з м’якими спинками, розшитими золотим люрексом. Такі меблі я бачив у фільмі про Людовіка Шістнадцятого. Здається, то був страшенно розпусний тип. На кшталт мене.

— Кощію, я, мабуть, сплю, — прошепотіла Аліса. Вона тримала мене під руку і тепер інстинктивно притиснула її до себе. Відчув, як її груди торкнулись мого передпліччя. Я вперше доторкнувся до її грудей. Вона була так здивована, що навіть не помітила моєї ніяковості. Але тим краще — теж мені пуританин знайшовся.

Метрдотель відсунув стільці і всадовив нас. На столі з’явилася біла оксамитова скатертина, а замість зів’ялих гвоздик зачервоніли три свіжі троянди. Троянди були такі чудові, що здавалися несправжніми. Метрдотель тим часом запалив свічки у підсвічниках на стінах і на столі, вимкнув світло.

— Вечеря зараз буде готова, — урочисто заявив він. — Номер «супер-люкс», лише для високопоставлених осіб. Останнього разу, в червні, тут давав обід секретар португальської компартії, що знаходився у нашому місті на відпочинку. А поки що — що будете пити, леді?

Аліса найближчим часом навряд чи могла б промовити хоч слово. Вона сиділа, втупившись у ті квіти, з напіввідкритим від здивування ротом. У неї чудові зуби — рівні і блискучі, як перлини.

Метрдотель нахилився до мене, виставивши вперед щелепу, так, що навіть захотілося врізати по ній:

— Що будете пити, сер?

— На твій смак, — гордовито відповів я. Дідька лисого знав міцні напої, крім горілки.

— Що це він так з нами, Кощію? — до Аліси нарешті повернувся дар мови. Їй на диво пасує коротка чорна сукня. Чим менше на ній тканини, тим краще вона виглядає. — Він прийняв нас за когось іншого.

— Безумовно, — я зобразив загадкову посмішку. — Я, як дві краплі води, схожий на брата секретаря португальської компартії. У вас сьогодні інші парфуми?

— О, господи. Кощію, це тобі теж відомо? Ти мене лякаєш.

Метрдотель перевершив самого себе. Він приніс якийсь напій небесно-блакитного кольору з райдужними пінками і кубиками льоду в ананасах з вирізаною серцевиною. Ананаси стояли в золочених підставках, що нагадували підсвічники. Метрдотель на мить зник за портьєрами. Почулось клацання і звідкись полинула тиха музика.

— Сер, вас до телефону, — його вольова щелепа знову з’явилася на рівні моїх очей. Треба попередити, щоб облишив імпровізації. З приводу телефона домовленості не було. Якого дідька йому потрібно? Аліса злякано глянула на мене, але я заспокійливо підморгнув їй.

— Схоже, в тебе з нею проблеми, хлопче, — сказав він, коли ми опинилися за порогом. — Інакше навіщо тобі за вечір викидати таку купу грошей?

— Це тебе не стосується, — холодно відповів я, щільно причиняючи за собою двері. — Не сунь носа не в свою справу, чорт забирай!

— Якщо хочеш, можу підмішати твоїй подружці в коктейль кілька крапель «коби», — метрдотель змовницьки підморгнув.