Розділ «Чорна акула в червоній воді»

— Ти впізнав її? — спитала вона.

— Ще б пак, — відповів я.

— А як думаєш, чому вони всі займалися цими справами так відверто?

— Мабуть тому, що там живуть самі психи.

— Ні, я сама теж зразу не могла зрозуміти. Поглянь туди.

Я повернув голову і зразу зрозумів. Дім навпроти жовтого мав глуху стіну. Вони були впевнені, що їх ніхто не бачить, і тому кожен був самим собою. Всю стіну займав величезний, поверхів на шість, портрет: усміхнене обличчя Леоніда Ілліча Брежнєва. То був єдиний свідок. Зрозуміло, чому він посміхався.

11.09.75 р.

Гроші в чорному шкіряному дипломаті лежали у відділенні камери схову на автовокзалі. Чудесні зелені банкноти, замотані в газетний папір, перев’язані по тисячі баксів у кожній пачці. Зверху лежала Милчина записка — листок паперу з написом, зробленим кострубатими друкованими літерами: «Якщо не бажаєте потрапити до прокурора за ваші штучки — на шостому поверсі ріг Гоголя і Московської, вкладіть у відділення 66 камери схову на автобусному вокзалі дванадцять тисяч доларів — шифр „А237“.»

Гроші принесли двоє. Ті, з сьомого поверху. Я зразу впізнав їх. Один поклав дипломата, набрав шифр і пішов, навіть не озирнувшись. Другий залишився чатувати біля входу. Він заходив до камери схову за кожним відвідувачем. Зайшов навіть за штатним міським ідіотом Шизо-Жориком, котрий взимку і влітку блукає ялтинськими вулицями в брудному зимовому пальті і збирає у підкладку порожні пляшки.

Шизо-Жорику не потрібні були долари. Він задовольнився двома порожніми пляшками з-під «Столичної», залишеної кимось з пасажирів, перекинув кожну до рота, задоволено прицмокуючи язиком — кілька крапель стекло йому в горлянку. Мабуть, відчувши на собі погляд, він озирнувся і простягнув «сторожеві» пляшку, запрошуючи його спробувати.

— Забирайся до дідька, дебіл!

Шизо-Жорик ображено знизав плечима і попрямував до найближчої урни. «Сторож», сама пильність, вийшов за ним і розчаровано відвернувся. Звісно, він чекав, що Шизо-Жорик скине своє пальто і заходиться натоптувати підкладку доларами.

Єдиною, кого він проігнорував, виявилася Милка. Вона була в шкільній формі з білим фартушком, величезні білі банти у волоссі стирчали, як молоді качани капусти. Виявилося, шкільна форма грає дуже важливу роль у цьому житті.

«Сторож» байдуже копирсав сірником у зубах. Милка склала гроші в портфель, зачинила дверцята відділення і спокійно пройшла повз нього. У неї залізні нерви. Я за ці п’ять хвилин мало не посивів. І хоч і стискав приготований для «сторожа» замотаний в газету добрячий шматок арматури, навряд чи нам вдалося б втекти з грошима, запідозри він щось.

Цей бовдур на неї навіть не глянув. Він якраз викопирсав із зубів шматочок вчорашнього біфштексу і роздумував: викинути його чи знову відправити до рота. Я не став додивлятися, який він зробив вибір. Коли його дружки дізнаються, що гроші зникли, він сам піде на біфштекс.

Згорток з грошима ми сховали у Милки в шафі. Все виявилося надзвичайно просто, але, може, саме тому мене весь час переслідує передчуття якоїсь неминучої біди.

12.09.75 р.

Нарешті мені вдалося взяти на тиждень відмінного фотоапарата — справжню цейсівську фоторушницю. Об’єктив у нього, як приціл гаубиці.

У мене вже досить багато фотознімків Аліси — я кілька разів знімав її здалеку. І тепер моя кімната нагадує невеликий музей. Не вистачає лише кількох знімків крупним планом.

Цього разу вона прийшла додому близько четвертої. Пройшла на кухню, поставила на плиту чайника і, поки він закипав, читала книгу. Потім взяла чашку і вийшла на балкон. Я клацнув затвором. Вона допила чай, повернулася до кімнати, поставила чашку і почала стягувати через голову сукню. Від несподіванки я випустив фотоапарат з рук і тільки якимось запаморочливим рухом встиг його схопити, трохи не вивихнувши руку, коли він уже падав додолу. Коли мені вдалося нарешті відновити рівновагу, вона вже запнула штори. Який кадр загублено! Ну гаразд, один знімок у мене вже є, і цілий тиждень попереду.