Розділ «Чорна акула в червоній воді»

Якийсь здоровань, мабуть, ресторанний викидайло, підійшов до метрдотеля і щось прошепотів йому на вухо. Я розчув лише: «дружину його превосходительства». Що б він там не сказав, але мені до вподоби таке звертання.

— Там якийсь псих хоче поговорити з твоєю дівкою, — сказав метрдотель, похитуючись і вказуючи непевною рукою.

Цього ще не вистачало. Я простежив за напрямком його пальця. В перші ряди натовпу протиснувся, дідько б його взяв, Буцефал, тримаючи на повідку чорного кудлатого пуделя. Ялта — невелике місто, але це вже занадто. Знайшов де прогулювати свою погану псину. Він намагався протиснутися до автомобіля, та здоровань його легенько відштовхував, питально позираючи через плече.

— Жени в шию, — наказав я, дістав другу половину пачки купюр і засунув метрдотелю в кишеню.

Здоровань озирнувся, метрдотель зробив йому знак. Здоровань штовхнув Буцефала трохи сильніше, і той гепнувся на землю, кумедно задерши ноги. Ми з метрдотелем зареготали як навіжені. Та й було від чого — він впав не гірше, ніж Луї де Фюнес в епізоді з керованим ліжком з фільму «Фантомас розбушувався». Він просто природжений комік і, впевнений, зайнявшись історією, просто закопав свій талант. Ось ще одна жертва історичного матеріалізму. Здоровань підхопив Буцефала і, заламавши руку за спину, потяг у темряву. Пудель зі скавучанням, упираючись всіма чотирма лапами, волочився слідом.

Водій догідливо відкрив переді мною дверцята. Я помахав рукою натовпу, метрдотелю, і автомобіль рушив.

— По нижньому шосе, до маяка, — наказав я водієві.

Автомобіль зупинився на березі, майже біля води. Це був Монастирський мис. Ми тут часто купалися з Милкою, але з тих пір, як з'явилася Аліса — жодного разу. На відрогах скель, що спадали до моря, темніли руїни старих кріпосних стін. Віків двадцять тому римські легіонери заснували тут форт «Харакс», потім греки побудували монастир. Ми з Милкою облазили тут всі закапелки. Але то було вдень, а вночі від цих місць віяло якоюсь диявольщиною. Над нашими головами до чорного неба в яскраво-зелених спалахах маяка здіймалася сорокаметрова скеля з замком на верхівці. Цей замок всі в Ялті називають «Ластівчиним гніздом», а справжня його назва — «Генераліф», що означає — «замок кохання». Щодня бодай двоє-троє бовдурів-живописців сидять на скелях і малюють його. Всі в місті знають легенду про те, що колись ревнивий чоловік ховав у замку на тій скелі свою красуню-жінку, але та не витримала самотності і кинулася в море. Хоч, мабуть, то вигадки, аби привабити довірливих тюхтіїв-туристів.

Водій за лобовим склом незворушно дивився вперед, наче манекен за скляною вітриною універмагу. Небо і море здавалися чорними, а корабель далеко на горизонті з запаленими топовими вогнями — іграшковим. Пісок був ще гарячим і наповнював спекою все навкруг. Дихання нічного бризу, що долинав з міста, доносило запах бітуму і ворушило сукню і волосся Аліси.

— Кощію, що це було? Ти думаєш, не сон? — спитала Аліса. Вона ледве змогла вибратися з автомобіля і зараз стояла, прихилившись до капота і злегка похитуючись. — Я думаю, що сон. У мене таке відчуття, наче я не можу прокинутися. У цьому морі справжня вода? А що це там на скелі?

— Замок.

— Значить, ми біля Гаспри — то замок «Ластівчине гніздо»?

— Раніше його називали «Генераліф».

— Що значить «Генераліф»?

— Замок кохання.

— А, через ту легенду…

В напівмороці, з оберемком троянд, які вона так і тримала в руках, була схожа на маленьку фею Дзінь з країни Небувальщини. Не вистачало лише рожевих фламінго на березі. Рухи Аліси були плавними, як при уповільненій зйомці. Здавалось, ніби вона спала на ходу. То одна, то друга троянда падала на пісок. Вона нахилилася, намагаючись підняти їх, але врешті-решт впустила всі. Опустилась на коліна. Махнула рукою. Встала і пішла до води. Скинула туфлі, торкнула воду рукою. Озирнулась:

— Кощію, що значить ця гора квітів?

— Тут, неподалік від Монастирського мису, була дача Олександра Другого. Імператор не любив імператриці і відпочивав один. А коли на пароплаві «Полярна зоря» припливла його фаворитка дев’ятнадцятирічна княгиня Долгорука, він зустрічав її в екіпажі, наполовину засипаному квітами. А проводжав процесією зі свічками. Це нічого не значить — просто імператорські почесті.

Вона на хвилину остовпіла, ніби перетворилася на кам’яну статую «Аліса біля моря». Потім сказала: