Розділ «Заключна частина»

Повернувшись на Афон, Іоанн Вишенський цілковито відійшов від світу і опустився в кам'яну печеру на березі Егейського моря. Ловив рибу вершею, які плели схимники Святої гори, не відаючи, хто був її винахідником. Деколи з кам'яного отвору, яким його колись опустили вниз, монахові подавали горнятко варених бобів, горіхів чи інших дарів землі. Мерз у зимові негоди, хоч море і вважалось теплим.

Він заріс бородою, забув про будь-які зручності і людське спілкування, його єдиною потребою стала божа хвала.

Десь року 1616 написав він ще один твір — відгук на видану російською мовою книгу Івана Златоуста «Про священство». Кажуть, то його останнє послання. А може, й існує невідоме між обгорілих афонських збитків після пожежі, що спалахнула в старовинному книгосховищі Пантелеймонівського монастиря кілька десятиліть тому?! Утонулим в суєтності та чварах людям не до того!..

Вишенський покинув світ, бо вважав його цілковито зіпсованим, а людей виродженими, він відрікся од друзів і батьківщини, людина стійкого характеру і великої життєвої відваги.

«Розмірковую собі в затворі, в таємниці безмовності нидячи, — писав він до сильних світу. — Чи не ваші милості лихими словами розорили спершу віру? Чи не ваші милості голодних оголюєте і чините спраглими бідних підданих, котрі носять той самий образ божий, що й ви, на сиріт церковних і їхнє прогодування подане від благочестивих християн грабуєте... їхній труд та піт кривавий, лежачи та сидячи, сміючись та граючи, пожираєте, горілки очищені курите, пиво трояковиборне варите і виливаєте у прірву ненаситного черева, самі і з гістьми своїми пересичуєтеся, а сироти церковні голодні і спраглі, а бідні піддані у своїй неволі ручної потреби не можуть задовольнити, з дітьми у скруті, їжу собі уймають, боячись, що їм хліба до наступного врожаю не вистачить».

У 1621 році православні русини, зібравшись у Луцьку порадитись, як підтримати православ'я, ухвалили послати на Афон довірених осіб, котрі б уговорили повернутися додому учених мужів руського роду, особливо Іоанна Вишенського.

Його на той час, здається, уже не було в живих. Талантів, а особливо геніїв, у нас за життя ніколи не шанували.

Суха Діброва

28 квітня 1621 року митрополит Іов Борецький виступав з відкритою протестацією на захист патріарха Феофана, котрого, як уже говорилося, оголосили турецьким шпигуном, та нових православних владик. Протестація вписана була в київські гродські книги, у ній митрополит звинувачував уніатів, що ті підбурюють уряд проти православних. Коли так йтиме далі, застерігав владика, народ підійметься проти польського уряду.

Шляхту поразка під Цецорою, де загинули кращі представники польського лицарства, нічого не навчила. На сеймі вона відмовилась вводити нові податки, хоч коло султанського палацу стояв бунчук — то значило, що турецьке військо поведе глава Порти. Особливо не хотіла шляхта збільшувати реєстр за рахунок «охочих» — переважно підданих шляхетських маєтків.

Сейм для агітації козаків вирішив послати на Україну не якогось комірника, а сенатора — хай обіцяє старшині привілеї, а посполитим — православну віру.

На Україні бурхали пристрасті. Як доносили у Москву покордонні путивльські воєводи, навесні того року між Ржищевим і Білою Церквою зібралося близько 50 тисяч козаків. За словами воєвод, вони хотіли звільнити від ляхів Київ та інші українські міста, що відійшли до Корони після Люблінської унії і просити російського царя прийняти Україну під свою руку.

Воєводи писали, щодо гетьмана Бородавки йшло і йшло селянство, бо він визнавав козацькі права за кожним. Прямуючи в ряди повстанців, селяни забирали в шляхетських маєтках коней, зброю, свинець, порох і все необхідне.

У травні 1621 року митрополит Іов Борецький збирає церковний собор. На ньому, за словами князя Юрія Збаражського, було майже все православне духовенство і численні люди грецької віри. На чолі світських стояли козаки, представники від реєстру і війська запорізького.

А в середині червня в урочищі Суха Діброва під Києвом збирається велика козацька рада. Була вона, як сказав той же князь Збаражський, наче «останніми зборами» собору. Рада займалася не лише церковними справами, йшлося головним чином про участь козаків в боротьбі з Туреччиною на боці польської держави.

Обставини підпирали, турки уже підходили до гирла Дністра.

На раду прибули митрополит Іов Борецький, єпископ Курцевич, колишній ігумен Зарубівського козацького монастиря, півсотні ченців та вдвоє більше священиків. За іншими даними — зібралося триста священнослужителів.

Урочище заповнили десятки тисяч козаків на чолі старшин та обох гетьманів. Коней і зброю тримали вони при собі, в центрі урочища виставили гармати.

З королівською грамотою до козаків приїхав сенатор Бартош Обалковський.

На ксьондза Оборницького, він супроводжував королівських послів, обстановка подіяла гнітюче. «Треба боятись, — писав ксьондз, — аби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вони розійшлися, побачивши себе у такому зборі і силі... Упаси, боже, тутешніх католиків, їм нікуди буде утікати. Все живе покозачилось».