Розділ «Заключна частина»

Сагайдачний, а відтак і Левко, його права рука, добре знали обстановку в митрополії — після майже повсюдної несплати жалування за московські походи та за утиски козацтва до коронного війська йти вони не хотіли, а замучені уніатами миряни втратили терпець і повсюдно чинили їм опір.

Про те говорив з патріархом Левко, утримуючи свого інохода поруч карети Феофана. Але той, очевидно, під впливом чар степу, швидко збайдужів до високої політики і заходився розпитувати про краї, куди вони їхали.

Левко, вихованець січової школи, знав історію козацького монастиря, тому охоче відповідав на питання патріарха. Першим власником Трахтемирова був Остап Дашкевич, староста черкаський, він включив Трахтемирів в оборонну покордоння від татар, він після смерті заповів свій маєток у Трахтемирові Печерському монастиреві. В 1575-му чи на три роки пізніше Стефан Баторій козакам подарував Трахтемирів і монастир Зарубський. У монастирі влаштували шпиталь для хворих, поранених та немічних козаків. Тут містився арсенал та склади всякого припасу, хоч їх неодноразово спустошували навіть свої. Кілька літ тому на Трахтемирів налетів Жолкевський і вигріб всі запаси борошна і солі. Потім Трахтемирів віднесено було до «пустинь, що лежать за Білою Церквою», тобто до незайманщини, яку король дарував шляхтичам «за лицарські вчинки», Сигизмунд поновив старий указ і повернув Трахтемирів козакам.

Монастир Зарубський відомий щез Київської Русі, тут ходили Святополк і Мономах, обороняючи київські землі від половців, звідси вийшов митрополит Клим Смолятич, чорноризець[264], книжник і філософ, «якоже Руской земли не бяшет».

Три роки тому ольшанська комісія, котра утрясала стосунки між ляхами і козаками, ухвалила такий пункт:

«...монастир Трахтемирівський, що дано козакам від короля, повинен лишатись у руках козаків, щоб цей монастир старим, хворим і пораненим був притулком до смерті».

За територією монастир був великим, з багатьма службами, гамазеями, численнішими келіями та велетенською трапезною. Тому сприяло і те, що немало козаків, особливо одиноких, клали на вівтар монастиря значні пожертви.

— Сьогодні це столиця реєстрового козацтва. Вважайте — наша Січ...

Патріарх Феофан уважно слухав Левка, часом дивувався звичайним, з погляду козака, речам. Дуже цікавили його січовики, їхня боротьба з невірними. Про це, виявляється, знали і на Близькому Сході.

— Чого не буває на нашій грішній землі?! — повторив патріарх.

— Два десятиліття тому цими краями проїздив посол Рудольфа II Еріх Лясота, їздив на Січ, щоб запросити козаків на службу до цісаря. Про його поїздку донині на Січі згадують. Принаймні, коли я там навчався. Він теж говорив про популярність козаків у Європі.

Процесія рухалась не поспішаючи, Сагайдачний віз гостей, вважав, до свого козацького монастиря. Міг би й не брати охорону взагалі, адже в монастирі жили монахи умовні, кожен з них мав біля постелі рушницю та шаблю. Та час стояв весняний, в монастирі пустувало чимало келій, хто зміг, потягнувся на Низ. Завізно ставало під зиму, коли до Трахтемирова правдами і неправдами брели низовики, всі, кому треба взимку кусень хліба і покрівля над головою.

У гетьмана зіпсувався настрій, як помітив, що від Зарубинців, ближнього від монастиря села, їх наздоганяє кавалькада багато одягнених вершників з великим жовнірським супроводом. По всьому, їхав великий польський сановник. Дивно, чому його про невідомий загін не попередили.

Занепокоєний Сагайдачний наказав Левкові везти людей патріарха до монастиря, а козакам приготувати зброю. Сам у супроводі десятка реєстровців поскакав назустріч незнайомому загонові.

Підстави для неспокою були — на прикордонний монастир нападали часто хто хотів. У 1545 році Трахтемирів повністю спустошили татари, та він знову відродився — у 1552 році там уже стояло сім дворів, на покордонні таке траплялось не часто. Нові поселенці, навчені гірким досвідом, про оборону подбали: монастир оточили товстими стінами келій з невеликими витягненими угору віконцями, він нагадував швидше замок, ніж божу обитель. З кожного такого віконця-бійниці на нападника чекала смерть.

Невідомий загін наближався. Монастир зустрів його настороженою тишею, тільки зрідка у віконцях келій маячили постаті з рушницями.

— Передайте, без дозволу не стріляти!..

Сагайдачний з козаками виїхав назустріч чужому загонові, коли той під'їздив до монастиря. Доки між зустрічними йшла розмова, чутно було, як біля конов'язі в монастирі гупали копитами коні і постукувала обірвана металева підвіска на монастирській брамі.

Коли гетьман жестом запросив приїжджих до воріт, напруження спало, хоч настороженість не пройшла — від ляхів, а то були вони, всього можна чекати. Дуже свіжим лишився у пам'яті жителів монастиря останній наскок Жолкевського.

Приїжджих пустили до монастирського двору, Сагайдачний повів двох сановників до трапезної, куди зникли патріарх з почетом.