Розділ «Заключна частина»

Отрош, розуміючи настрій хлопця, ще й піддав:

— То зброя мого бойового товариша, близької людини Васки. Будь гідним її.

Лівобережжя, покрите буйною зеленню, виглядало привабливим, хоч людності жило тут небагато. Після нашестя Батия лівобережжя довго не оживало, а в кінці XV століття на Україну звалилася нова біда, страшніша Батиєвої. По намові великого князя московського Івана III у 1483 році на Київщину нападає Менглі-Гірей, окремі повіти по обидва боки Дніпра були винищені ним повністю. Те лихоліття надовго затримало заселення України, особливо лівобережної. Зазнала вона такого опустошення, що кілька віків стояла пустелею. І сьогодні лівобережжя вважалось захищеним найгірше. Канівський та Черкаський замки знаходились у жалюгідному стані, а саме вони мали боронити лівобережні землі.

— Гляньте, знову руїни!..

Хлопець хотів поскакати до них, та Отрош його завернув.

Канівський повіт межував з московською державою, тут особливо багато громадилось курганів монгольської доби, пустих городищ та селищ. Драби з Канівського повіту бігали сюди розкопувати кургани, розраховуючи на поживу, йшло на промисли населення. Правда, уходники осідали нижче, на Оржиці та Сулі — ловили рибу, бобрів, тримали пасіки.

— Погляньте, там також живуть — з'явився дим...

Цього дня вдруге вийшли на місце, де живуть люди.

Хлопець мислив по-дорослому і бачив широко, хоч знав далеко не все. Отрош багато розповідав йому невідомого, хлопець вбирав те, як губка.

Лівобережна Україна належала до Київського воєводства. Після конституції 1590 року король почав роздавати ці пустуючі землі магнатам та дрібній шляхті, їхали подорожні і повз лаврських володінь і земель Пустинно-Миколаївського монастиря.

Найбільше відійшло на лівобережжі до Вишневецьких.

Біля якогось пустища виринула із зарослів старого усохлого саду зграя обідранців на конях, сяк-так озброєна, з галасом поскакали назустріч підводі з двома вершниками, що її супроводили. Нападники бачили, що проїжджаючі нічого не мають, на підводі в задку підскакували лише дерев'яний сундучок ченця та клумак з харчем, тому злодії впевнено продовжували гнати своїх кляч назустріч подорожнім.

Візок зупинився, Отрош рішуче витягнув з-під сіна півгаківку.

— Данилку, ставай поруч нас, за возом, а ти Кононе, пужни волоцюг!

Були то шукачі легкої наживи і вели себе вони безкарно і невправно. Один під'їхав небезпечно близько до хлопця, Отрош без роздумів вальнув по ньому з рушниці. Конон насів на грабіжників збоку, ті безладно збилися докупи, запорожець боляче діставав їх кінцем шаблі і гнав від підводи, як овець з тирла. Видно було, що він їх зовсім не приймає за противників, а сутичку вважав за гру.

Коли ще один, занадто гарячий, скис у сідлі, нападники сипонули врозтіч, покинувши поранених товаришів.

— Лупи по них картеччю[259]! — крикнув у жарт Левко і зареготав.

Данилко до болю стиснув ручицю шаблі, не зрушив з місця, навіть коли той, що скакав на нього, виявився небезпечно близько. Більше до хлопця Отрош так нікого і не допустив.

— Ти тримався мужньо, молодий козаче, я тобою пишаюсь!..

Уже б їхали далі, та монах заходився перев'язувати волоцюг, котрі підвивали збіч шляху.