Розділ «Заключна частина»

Не дивно, що бабаїв насамперед боялися діти, появу татарських загонів чатували жителі поневолених сіл і хуторів, сидячи на підвищеннях, на деревах і хатах, на дзвіницях уцілілих і спалених церков, звідти гукали вони до малечі, щоб розбігалась. Так і лишилися вони на віки, бабаї, збирачі малолітньої данини, уособленням злих сил, якими лякали дітей.

— Казали ж і тобі — не бігай за ворота, бо бабай забере!..

— Казали! Диви як цікаво! — дивувався хлопець.

Отрошеві показали ченці, де жив монгольський баскак, його просторий двір за монастирем, у ньому, за розповідями монахів, перед розгромом татаро-монгол, прямуючи до ставки Батия на Волзі, зупинявся якийсь францисканець Плано-Карпіні.

— Бачиш, яка довга людська пам'ять!..

— Дивовижно!..

Хлопець ще був у віці, що залюбки лазив по стінах напівзруйнованого канівського замку, прямо над глибоченним урочищем, що врізалося у центр міста. За легендою будував замок Вітовт, сотню літ тому відновлював його колишній канівський староста Євстафій Дашкевич. Потім оборонну споруду знову занедбали, особливо князі Вишневецькі, коли з середини минулого віку Канівський і Черкаський замки відійшли до Київського воєводства.

Якось Дмитрик дізнався, що в монастирі зберігаються записки ревізорів про огляд замку у 1552 році. Кілька днів не відставав від Отроша, доки той не повів хлопця до монастиря.

Повернувшись увечері на Ситники, в альтанці між двох зелених пагорбів — стояла вона на кам'яних стояках на випадок зливи і мала великий напівовальний балкон — хлопець, ніяковіючи перед доньками Васки, розповідав їм та молодшому братові про запаморочливу глибину зривища біля канівського замку та про його романтичне минуле.

Старша донька Покрови заворожено хапала кожне слово хлопця і мліла від страху, згадуючи глибину призамкового урочища.

Перед самим поверненням до Києва Дмитрик побачив якось на подвір'ї замку великий гурт військових та вози сяк-так упакованого домашнього збіжжя. Хлопець довго крутився поміж козаків, доки не дізнався, що були то люди Януша Острозького, старости переяславського, канівського і черкаського. Поверталися вони після нападу на маєток Вишневецьких на Лубенщині, десь між Пслом і Ворсклою, куди Дмитрик нещодавно їздив. Водив туди тисячний загін надвірної міліції переяславський підстароста Щасний. Козаки хвалились, що віддячили Вишневецьким, од постійних набігів яких не мали спокою їхні сусіди.

— Після нашого візиту до Вишневецьких, навряд, щоб вони знову зачепили князя Януша!

— Мабуть, так!

Загін розгромив головний маєток Вишневецьких.

Отрош вислухав розповідь хлопця і не здивувався. Боротьба за землю на лівобережжі, яке ще кілька десятиліть тому вважалося пустелею, куди ніхто, крім уходників, не йшов, розгоралася все більше.

Пояснював Отрош те дуже просто. Поширення татарських наскоків і спустошення Брацлавщини змушувало тамтешнє населення відходити в межі північної Київщини. А тут точилися невпинні козацькі війни, і пришлі люди потекли на лівий берег Дніпра.

— Між людей, як і в природі, все так залежне!

— Вірно мислиш, хлопче.

Дмитрик, спудей останнього класу братської школи, повертався до Києва з великою неохотою.

Патріарх Феофан