Розділ «Частина Третя»

— Туди не поспішай, Миколай! — дружньо потиснув його плече Тарануха, вкладаючи в потиск усю свою приязнь.

— Сьогодні і почнемо? — перепитав козак.

— Починайте!..

Три дні на замковому подвір'ї скрипіли мажари, возячи щось важке до дальніх печер. Станіслав Вигура виїхав за своєю ріднею, а Гулевичеву до козаків-візників було байдуже.

Року тисяча шістсот сьомого місяця мая тридцятого дня на вальному[211] сеймі у Варшаві король підписав ключництво і городництво у замку київському Станіславу Вигурі.

Сагайдачний

Гетьман з реєстровцями та колишніми надвірними козаками князя Острозького покинули Київ на світанку і, не гублячи з виду Дніпра, рушили на Низ. Куди вони йшли — знало кілька старшин, на раді про мету походу гетьман наказав мовчати, у війську могли бути ворожі лазутчики[212].

Сагайдачний, природно, знав більше від інших — мав він своїх людей у кримських містах, приносили останні новини низові козацькі дозори. Про набіг на Україну, який готували татари, гетьман довідався ще перед різдвом, коли пішли в улуси[213] ханські гінці з наказом готувати орду до походу.

Кінчалася весна, спали талі води на переправах, тепер жди татарву з Перекопа. Тому й поспішав гетьман до Січі. До нього щоденно приєднувались козаки, що обсіли правий берег середнього Подніпров'я від Крилова до Брацлава. Реєстровців за останній час зросло втричі, Жолкевський так і не пояснив причину такої королівської щедрості — очевидно, з'явилася нова загроза для Речі Посполитої, і Корона знову побігла за допомогою до українського козацтва.

До реєстру потрапили Левко з Отрошем, Тарануху гетьман забрав до себе козаком для особливих доручень, мабуть, врахувавши його службу при князеві Василю-Костянтину.

Набралося уже більше, ніж розраховував гетьман. Останні роки «ґвалти» на покордонні стали звичними, магнати та їх шляхта зганяли з насаджених місць цілі слободи. Ляхи хапали козаків, страчували, кидали до в'язниць, та вони не корились. У війську гетьмана таких було найбільше.

До того ж гетьман знав, коли підіймати козаків, — пішли в похід, як по селах обсіялись, а повернутися треба було до жнив.

Коли нижче Табурища перевалили на запорізькі землі, військо Сагайдачного налічувало десяток тисяч козаків. Зібрані звідусіль, вони ледве трималися купи. За рядами київських реєстровців, які йшли одразу за гетьманом, було ще кілька більш-менш організованих бойових одиниць, решта ж рухались хто як попало. Гетьман, нетерпимий до безпорядку, місця собі не знаходив.

З кількома старшинами, зупинившись на виїзді зі степового байраку, він пропустив повз себе військо аж до обозних волових паровиць, що везли гармати та огньовий запас.

— Перечекаємо, хай пройдуть і вони!..

Обоз виявився немалим, хоч гетьман і не хотів перевантажуватись — мали вони зірвати вихід орди, а не заглиблюватись на чужі землі.

— Циганський табір, а не військо. Деякі навіть запасних коней ведуть, думаєш для чого? Здобич везти!..

— То не страшно, зайвий кінь може стати в пригоді, заперечив прямолінійний Томило. — Що порядку нема — погано.

— Ото ж і кажу, — погодився гетьман без вибуху, що з ним траплялося рідко.

Гетьман та старшини поскакали у голову колони, зупинилися коло передових сотників. Рух колони не припинявся.