Розділ «Частина Третя»

— Простоїш день коло діжі — коропи всеньку ніч перед очима скидаються!

Козаки мали старатись — пройшло півдня, а коло них вже побували, аби воєводу не обійшли, Павло Раховецьхий, писар гродський київський, і бурмистр Денис Мартянович.

Брали від рибалок кожну десяту свіжу рибу, наповнені діжі відправляли до замку. Уходники хитрували — свіжої риби не везли зовсім. Знали привілеї на солону і в'ялену рибу, тому й проходили перевіз безмитно, не боячись мандатів, що їх мали козаки.

— Знову когось несе, холера! — сплюнув Андрій Губа.

Та виявилось — приїхали за Розтопчею.

Левко губився у здогадах — нащо б то він став потрібен Сагайдачному. Говорив з полковником про Ілляша, ще тоді, після безглуздої загибелі козака. Відтоді його шляхи з Конашевичем не сходились. Правда, Тарануха казав, що полковник якось перепитував, де його годованець. І ось виклик і категоричне рішення Сагайдачного — пора тобі, козаче, приймати сотню! Не зістаритися б, або щось не завадило, як товаришам!..

Козак почував себе незручно — то було так несподівано.

Обстановка складалася — гіршої не придумаєш. По Києву ходили чутки, одні безглуздіші від інших, чинилися злочини, від яких холонула кров. Не було твердої руки Острозького, а ляхи своїми безконтрольними діями підігрівали розбої. Жовнірства наплодилося стільки, що вони стали швидше бандитськими зграями, ніж королівським військом.

Люди розбестилися до краю. На базарі якийсь хирлявий обідранець видер у літньої жінки сумочку і швидко зник у натовпі. Левко кинувся навперейми, та не встиг.

— Лови його!

Ніхто не ловив, нікого то не обходило, усі пішли на легкий хліб.

Людей зігнали із землі, від сіл лишилися одні руїни. Всюди не було порядку, керували Україною іноплеменці, доїли її, як тільну корову, не думаючи про майбутнє теля.

— Уніати віру в людей похитнули, ось звідки пішло зло. Звичайно, тобі це відомо не гірше мого!..

Полковник підсів до козака ближче.

— Смута московської землі не обходить і нас, її ближніх сусідів. Вся Україна знялася з насиджених місць, як перед кінцем світу. Селяни перестали сіяти хліб, козак забув для чого у нього шабля. Твоя сотня має гамувати стихію! Ми багато радились хто б її очолив?! Дійшли до думки — треба саме такого, як ти. Хто б у воду потрапив і сухим з неї вийшов, в полум'ї побував і крил не спалив!..

Розказував про останні події на Київщині і прилеглій до неї Житомирщині — по всіх дорогах бродять зграї грабіжників і вбивць, чинячи наругу над людьми.

— Починай з конкретного діла — наруги над родиною королівського ключника Станіслава Вигури! Бери людей і їдь!..

Напад на знайомого читачеві Вигуру злочинці вчинили з метою грабунку, звідкись довідались, що поляк мав побічний прибуток — виготовляв він поплавки для рибальських сітей. Насправді зарібок той не вартий був доброго слова, та спробуй те їм довести!

На замок наскочило десятків зо два заброд і вчинили такий поглум, що Левко аж задихався від обурення. Вигура клявся і божився, що грошей він не має, та грабіжники вирішили вирвати в нього зізнання. Прив'язавши до конов'язі, загнали розпечений шворінь, яким той робив отвори у дерев'яних поплавках, в нижнє місце тіла. Мученик волав на увесь Поділ, та крім дрібних грошей і зв'язки ключів у нього нічого не знайшли. Нападники поґвалтували дружину Вигури та його шестирічну доньку, а після поглуму дитину задушили. Факт того дикого вандалізму завдяки історику Михайлові Грушевському пройшов через віки, може, для того, щоб було що співставити з подібними злочинами наших днів. Врятувалася старша донька — їй пощастило втекти.

Побачивши загальну картину нападу, Левко наказав: