Розділ «Частина Третя»

Лжецар оббирав міста, які йому присягли, чужинці грабували населення. Люди покидали населені пункти і тікали в лісові хащі.

У Тушинському таборі вистачало всього: м'яса, борошна, сиру, повсюди валялася забита худоба, бродили собачі зграї. Біля військового стану жило кілька тисяч купців, вони привозили війську харч та всілякі напої з монастирських погребів. У таборі зібралося багато жіноцтва, вигнаного з сіл, і тих, хто полюбляв розгульне життя. Процвітало насильство, розтління малолітніх, іновірці змушували православних монахів і монахинь співати сороміцьких пісень, шляхта заганяла в церкви худобу, на вівтарях годували собак, а на великих іконах, писаних знаменитими майстрами, чинили блуд з п'яними жінками.

Самозванець перестав бути «царем черні», його зненавидів простолюд за кривди, ним заподіяні. «Камінь заплакав би від тодішніх бід землі московської», — сказав один німець-сучасник.

Люди збираються у загони і починають боротися з чужинцями, як казав літописець, не шкодуючи голів своїх. На всю Московську землю прославилась героїчна оборона Троїцького монастиря, його так і не змогло взяти тушинське військо, хоч тримало в осаді до весни 1609 року.

Москва теж перестала підтримувати самозванця, хоч і Шуйському не симпатизувала. Підривала авторитет царя Василя неймовірна дороговизна. Неспокій торкнувся навіть бояр.

Цар звертається за допомогою до шведського короля, на початку 1609 року він її одержує. Карл XI розумів, що несуть вороги його московському сусідові. «Якщо поляки і литва стануть над вами, — писав він, — то не пощадять вони ні патріарха, ні митрополитів, ні архієпископів, ні ігуменів, ні воєвод, ні дяків, ні дворян, ні дітей боярських, ні гостей, ні торговий люд, доки не винищать славний російський рід».

Навіть окремі шведські воєводи слали на Московщину обурливі листи: «...як вам не соромно слухати всілякі нісенітниці та брати в державу всякого негідника, якого вам приводять литовці».

17 лютого 1609 року у суботу на масляну заколотники спробували повалити Шуйського, але не змогли підняти бояр. На Лобне місце силоміць витягли патріарха Гермогена, та він не пішов проти законного царя.

Сагайдачний

Гетьман слів на вітер не кидав. У 1609 році по перший траві він нападає на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл та Килію, не поминув Білгорода, що на Дністрі. І його могутні стіни не захистили турка від козацької помсти.

— Це вам за минулорічну орду.

Є також дані, що в цьому році гетьман палив берега Анатолії.

Повернувшись до Києва, Конашевич відразу взявся за справу, викладену у заповіті князя Острозького.

Гетьман перейшов до залу з видом на зелене плетиво старого саду. Тут міг зосередитись. Натура діяльна, він не любив засиджуватись на місці, та обставини змусили — пам'ять князя Острозького він шанував.

Сагайдачний придбав київську оселю десяток років тому, та стояла вона на цьому місці, либонь, уже сотню літ. Видно бодай по садові за вікном. Морально він давно прив'язався до садиби, почував своєю домівкою. Коли від'їздив далеко, сумував за цими стінами, за видом на вікову грушу із розхитаним столом під нею.

Нарешті заспокоївся і сів. Забув уже їх, папери і книги, почував певніше з шаблею в руці, ніж з каламарем[230].

Іов Борецький застав друга за далеким од військової людини заняттям, той вивчав статут Львівського братства.

— Головне, видається мені, — звернувся до гостя, коли той сів, — створити у Києві братство. Тільки воно може згуртувати людей...

Він підняв руку з розчепіреними пальцями.

— Осібно це тільки пальці. Зведи їх до купи — кулак, сила, яку треба лише спрямувати. Ось що робить братство. Є вони навіть у Рогатині, Самборі, Замості, є у Любліні, польському місті. А в нас нема. Сором!..