Розділ «Частина Третя»

І гадки не мав, як він гірко помилявся.

Віз Потій видану цього року свою книгу «Гармонія східної церкви з костьолом римським», де узгоджував таїнства та обряди обох релігій. Книгу він подарує воєводі, хай знає з ким має справу! Хоча, чи була в тому потреба — кожен житель Корони знав його полум'яне і мудре слово! Не говорячи уже про коронного гетьмана.

Митрополита Потія прийняли не відразу, просили зачекати. Це ще піддало, бо вдачу мав він вразливу. Папа римський приймав його відразу!..

Доведений до крайнього, Потій гнівно увійшов до зали, де приймав його цей невихований хам. Воєвода не приклався до його руки, навіть не помітив владику, рівного кардиналу!

І розмова ходила якась рвана, хоч Потій заради справи вирішив зломити свою гординю.

— Надто глибоко засіла схизма у вашому воєводському місті, князю! Маємо спільно ліквідувати її! — Жолкевський навіть не кивнув головою, сідаючи у своє крісло з високою спинкою.

— Вина в тому не ваша, пане воєводо! Це нерозумна відраза до унії покійного воєводи Острозького, це козацтво і паства, своєвольна і зухвала, як усе тут, на покордонні!..

Воєвода думав про своє, навіть не приховував байдужості до співрозмовника. Це переходило усі межі, проте митрополит тримався.

— Цієї осені ми відкрили у Києві єзуїтську колегію, ударивши тим по їхніх церковних школах, а на братську вони ще не розжились. Приїхав до вас, князю, і відносно приміщення, бо колегіум започаткували у пристосованім. Я навіть у Володимирі у своїй соборній церкві відкриваю уніатську школу, записав на неї з прибутків своєї кафедри 250 злотих щорічно...

— Владика не щедрий, — нарешті заговорив Жолкевський, мабуть, щоб принизити митрополита.

Потій аж посірів, книжка, яку хотів подарувати воєводі, уже заважала.

Все ж заговорив про похід самозванця на Москву і місце втому поході коронного війська. На Лжедмитрія покладали великі надії курія і сам папа.

Та Жолкевський не знайшов за потрібне говорити із схизматичним митрополитом про високі коронні справи. Адже унія теж щось середнє між католиками і схизмою.

Розкланялись вони сухо.

Трохи історії

Відбулось таємне вінчання Марини Мнішек з Молчановим, здійснене її католицьким духівником. Він переконав Марину, що так треба для блага римської церкви. Мнішеки визнали самозванця істинним царем Дмитрієм.

У Польщі склали інструкцію, як діяти Молчанову. Документ дійшов до наших днів, там близько двох десятків пунктів, усі вони підпорядковані утвердженню московської унії.

Старий Мнішек прожив у Тушинському таборі близько чотирьох місяців і виїхав до Польщі. Взаємини між ним і донькою зіпсувалися, батько не дав їй благословення. Кажуть, він побачив безперспективність її намагань стати московською царицею, хоч був призвідцем[228] тієї авантюри. Більше він не напише Марині жодного слова, навіть коли та проситиме шмат тканини на спідницю. По суті, покинув її напризволяще.

Військо самозванця лишалось зимувати в Тушино, за десяток кілометрів від Москви, взяти яку Молчанову не вдалося. Зібралося там двадцять тисяч військової потолочі[229], переважно ляхів, у тому величезному натовпі не було ніякої дисципліни. Вояки вимагали платні, а де самозванець міг узяти грошей?!

На зиму тушинці побудували загони з хворосту та соломи для коней та землянки для себе, поставили хто яке опалення. Для царя і цариці звели просторий житловий дім.