Розділ «Частина Третя»

— Пан Стефан має заслуги перед королем, і гріх про те забувати. Як він міг, воєвода, не прийняти підданого свого короля, котрий служив йому вірою і правдою. Пан Стефан не відмовляв королеві навіть там, де виконання перечило його сумлінню...

— Це як?

Пані Галшка мала на увазі історію з невдалим захопленням Печерської лаври. Він уніат, але не з тих, хто зі зброєю в руках нападав на християн сусідньої віри. Робив, бо мав королівський наказ.

А пан воєвода навіть не прийняв його, старого і вірного королівського слугу. Безтактність так вразила пана Лозку, що відтоді він не встає з ліжка.

Згадували брата Миколу, котрий виїхав на Волинь.

— Тепер одна ти лишилась, — Гулевичівна тепло торкнулася Лешкиної руки. — Микола був мені найближчий, навіть по роботі. Він добрий городник — на лікоть крізь землю бачить, і підкаже, і насіння знайде, городину збували разом — мав він такі широкі зв'язки.

Лешка теж згадувала земляка з теплом.

— Зіскучилась я, Лешко, за рідною Волинню. Здавалось, усе маю: старша дочка, від першого шлюбу, уже на виданні, росте здоровий Михайлик, розумна і покірна дитина. Київ — велике і славне місто, тут такі красоти, Дніпро, а душа лежить до наших боліт, до наших лісів, до наших дощів. Дивно закроєна людина! Поїду я помирати до Луцька!

— У мене по-іншому — куди Тимко, туди і я!

Пані Галшка почувала себе в настрої, коли приходила Лешка. Земляцтво їх зближувало та навіть ріднило у чужому, як вони казали, Києві. У Луцьку Гулевичі теж мали свій великий будинок, дитинство Галшки здебільшого пройшло там. Обидві виросли на тісних вуличках цього славного міста, на Стиру, у ягідних оточуючих лісах, то було місце їхньої спільної молодості.

Пані Галшка не мала від землячки таємниць навіть в інтимному. Лешка була добре обізнана і з невдалим життям Галшки з Христофором Потієм, сином уніатського митрополита, і з її нинішніми клопотами з хворим паном Лозкою, набагато від неї старшим, і з її нелегкими чоловічими турботами по господарюванню.

Тяги до книг Гулевичівна теж не розгубила, не була байдужою до всього, що навколо неї діялося.

— Що ви про лавру говорили? Що мав до неї пан Лозка?

— Сама толком не знаю, як проходили події, коли король хотів передати лавру Потію. Полегшає Стефану — розпитаємо...

Поділилась останніми новинами.

— Днями пан гетьман зволив мене відвідати. Вважаю те за честь. Мова йшла про створення в Києві братства і школи при ньому. Я відписала на братство фундуш зі своїх волинських володінь, та це лише початок. Земля їм потрібна під забудову школи. Маю й тут якісь задумки!..

Лешка чула про братство, виявляється, то не одні балачки. Занадто набожною вона не була, хоча до церкви ходила справно, не лише на свята, а і в будні. Тимко з того навіть глузував.

— Добре б мати в Києві братство. Знайома з однією львівською вдовою, що стоїть у братстві. Людина не в достатках, а обидва сини кінчили братську школу. Сама вона ніколи б не потягла...

Гулевичівна захопилася братською школою, яка б перевершувала єзуїтський колегіум.

— Знаєш, як нам бракує освіти! І дітям, і старим людям. Мені й сьогодні хочеться йти на поклін до святих отців Богоявленського монастиря просити у них щось почитати. Монахи і дидискали тамтешньої школи багато років збирають повсюдно літописи та старовинні книги, усю трапезну ними забили. Бачила пергаментні згортки, що убереглися з домонгольських часів, від Київської Русі.