Розділ «Частина друга»

Простора маєтність вдови, дружини Логвина, на Ситниках, західній околиці містечка. За монастирем містечко падає крутою звивистою дорогою до самого підніжжя зелених підвищень, на які так високо забрався Канів, звідси і починались ліпитися до зелених круч Ситники. Жили тут переважно багаті люди, тому двори стояла рідко, вражали розмірами житлових будинків і численними службами.

У маєтку, де так хотів влаштуватись молодий козак Покрова, прислуги виявилось немало, та захожого джигуна[164] цікавили понад усе гарненькі покоївки. Дівчатам те подобалось, вони охоче знайомились із козаком, який до всього тільки-но повернувся з морського походу.

— У мене, як кажуть, ні дівки, ні жінки! Дожив би у вас до наступної весни, а тоді знову на Січ!..

Плани молодого козака нікого не здивували, таких під кінець літа на покордонні хоч греблю гати.

Покрова заявлявся на Ситники уже втретє, але невдало — раз управитель поїхав до Черкас, потім всі чоловіки відлучились на риболовлю — у кількох сотнях кроків від маєтку губилося у вербах коліно Дніпра, де вони закинули невід.

Цього разу знову через якусь причину він не міг побачити управителя. На кухні Покрова зачепив біляву покоївку Магду. Дівчата її недолюблювали за зв'язки з господарем, а у його відсутність з управителем. Уже багато років Логвин їздив до Канева без удови, крикливої, але в принципі доброї молодиці.

— Надто руки у тебе довгі, Отроше, — запам'ятала його ім'я покоївка.

— Які є, красуне!..

Залицяння козака покоївка сприймала як належне, вона справді була гарненькою. Покрова дівчат ніколи не мав, може, тому ставився до них поблажливо зверхньо, те їх бісило і притягало до козака.

— Золотавочко, ти як сонечко у цих похмурих покоях. Не дай господи потрапити під твоє проміння. Правду кажуть, що ваша молода панночка теж гарненька?

Уловивши мить, коли дівчина проходила мимо, Отрош притягнув її до себе, але вона вислизнула.

— Не так зразу, козаче! — грайливо помахала пальчиком. — Нащо тобі наша молода панночка — зависоко береш! Скоро вона буде чигиринською кастеляншею. Рік вдома не була — та розшукали!

Отрош простакувато хапав кожне слово балакучої покоївки, у голосі її уловлював ревниву недоброту до молодої панночки. Виявляється, утікачку спершу поселили тут, Магда їй прислужувала. Кілька днів вона бунтувала, а потім заспокоїлась і тиждень вела себе тихо. То робилося для стороннього ока, бо одного ранку, в час, для втечі зовсім непідходящий, вона раптом зникла. Упіймали під крутим правим берегом на шляху до Києва.

— Недалеко втекла наша циганочка!

— Цікаво, аж дух забиває. Як у казці. І де ж вона тепер? Отрош піддавав охоти покоївці. А в тої очі ближчали, так захопилася розповіддю. Виявляється, управитель перекинув утікачку до канівського замку, а сам подався на Черкаси — радитись, що в нею робити?

Покрова якось одразу втратив інтерес до покоївки, а тоді й подався із Ситників.

Канівський замок коло самих монастирських стін. Внизу глибочезне зривище, що розділяло центр містечка на дві половини. Та дивовижна западина дожила до наших днів. Може, колись замок служив для оборони, та сьогодні перебував він у повному занедбанні. Перекошені дерев'яні вежі, пройми у частокіллі, хоч возом їдь. Приміщення всередині замку теж потребували ґрунтовного ремонту. Староста Вишневецький вів надто розгульне життя, йому не вистачало коштів, щоб полагодити навіть Черкаський замок у якому жив він сам. Нагадаємо, що згідно існуючого тоді закону четвертина прибутку староства йшла на військові потреби, насамперед на ремонт замків.

Хоч здалеку канівський замок поруч зі шпилями монастирської церкви, побудованої за кілька літ до заснування Москви на середньому ярусі підвищень, на які виліз Канів, — виглядали дуже ефектно. Особливо з пропливаючих по Дніпру суден.

Вечоріло, коли Левко покинув стражника, запрошеного ним на обід до нижнього трактиру, що на в'їзді до містечка збіч Мар'їної гори, на якій порох часу ще не сховав руїни староруської Родні. За подвір'ям трактиру невеликий міський базарчик, далі мальовничо ліпилися на канівських терасах хатки міщан.

До базарчика вони йшли разом, стражник добряче нагрузився, ледве перебирав ногами. Левко дізнався від нього, що Доля після того, як утікала з Ситників, справді кілька діб жила в замковій буцегарні. Тоді з'явився її вітчим з управителем, і дівчину невідомо куди вивезли...