Розділ «Частина друга»

Сагайдачний здогадувався, чому Борецький вибрав цю непривітну церкву, з дивацькими банями та занизьким входом, як у підземелля, для його віншування. Хор тут — найкращий у Києві, а Борецький у цьому розумівся.

— Тут і чекатимеш? — запитав джуру.

Найближчий схований у садку будиночок, причепурений і урочистий, стояв через вулицю. Біля перелазу майнула жіночка у вишиванці, темній спідничці з поясом та чобітках. Наче зійшла з картинки. Пробігла мимо, лукаво поглядаючи на статного гетьмана.

Джура зупинив її і про щось домовився — жіночка охоче погодилась.

— Коней я залишу в удовички...

На паперть нарешті вийшли Іван Борецький, Захарія Копистенський, ще два незнайомих гетьману священослужителі та Галшка Гулевичівна. Він не зважав на них, слідкував очима за молодичкою, доки не зникла вона у церкві. Молодичка теж зацікавилась гетьманом, повернулася навіть у дверях, хоч на неї й наступали.

Лише тепер Сагайдачний привітався до тих, хто його чекав. Десь про себе відзначив, що отець Єлисей не прийшов — все у клопотах про збагачення Печерської лаври.

Нарешті зайшли до церкви і вони. Гетьман нічим не виділявся. Уже багато днів він був найпопулярнішою в Києві людиною, а сам на те не зважав, навіть до храму прийшов в одязі, який носив щодня.

Пробирались поміж монашок до вівтаря. Ті мовчки уступали дорогу, такі граційні у строгому чернечому вбранні.

«А між них чимало гарненьких», — пробігла гріховна думка.

Почалася відправа. Тягнув густим басом незнайомий священик, йому підспівували дяки, аж дзвенів жіночий хор, а Сагайдачний шукав очима молодичку, яка так припала йому до серця. І живе ж таке диво на землі — мов пава!

Переглянув ближніх, скосив очі у протилежний бік, але її не знаходив.

«Очевидно, в тилах церкви!» — подумав, та повертатись було незручно.

Вдруге почув своє прізвище, йому воздавали хвалу. З Січчю він зв'язаний понад чверть віку, та ніколи не цікавився військовою здобиччю. Це відомо кожному, хто його знав. Та закони Січі тверді, в поділі козацького хліба завжди лишалась і його доля.

Цього разу передав він її на братську школу, організацією котрої займався Борецький, колишній ректор Львівської братської школи. Кажуть, що його доля — щедрий дарунок. Може, й так! До чого ж гарна жіночка, куди вона поділась?

Побачив її знову після служби, так само не відривала від нього погляду, як заворожена. Навіть від перелазу не одійшла, коли вони уже скочили в сідла, наче проводжала.

Зі своєї долі у гетьмана лишився килим, дивної перської роботи, аж очі вбирали його фарби та вигадливий орнамент. Швидше лишив його джура, бо гетьман, байдужий до розкошів, знав одне мірило цінностей — зброю.

Повернувшись з відправи, Сагайдачний потягнув джуру до впокоїв і показав на перський килим.

— Одвези його удовичці. Дарунок від мене...

Джура до того уже звик. Гетьман проміняв навіть сімейний затишок на тютюновий дим безкінечних походів, хоч перед жіночими звабами встояти не міг.