Розділ «Частина друга»

Болотников добре знав військову справу, був за старшого надвірних козаків Телятевського, а князь своїх людей учив. Роки його ще більше загартували, виробили твердий характер. Це Тарануха помітив одразу.

— Цар обіцяв мені свободу дій і зброю. Я підійму холопів. Я знаю українну Московщину, бо сам звідти. Усі за мною підуть проти бояр!

— Він не той, за кого себе видає!..

Болотников уважно дивився на Тарануху, по суті, незнайому людину, довго зважував, як відповісти.

— Не той, хто цар, але той, хто кличе проти бояр, — кинув скупо. — І той, у кого люди повірили.

— Ой коли б так...

Мовчали, доки не розійшлись. Лишились прихильними один до одного, хоч думок своїх не змінили.

Через кілька днів Болотников із сотнею козаків поскакали на Путивль. Між них Тарануха мав свою людину.

Інок Іоанн

Вишенський не знаходив собі місця, шукав відповідь на свої внутрішні питання, щось невпинно мучило його бентежну душу.

Дмитро читав його останнє послання до стариці Домнікії, увесь архів інока він носив за своїми плечима. Вразила в посланні одна думка, вона, очевидно, стосувалась того «щось», котре мучило монаха зі Святої гори. Писав він стариці Домнікії — «народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався». Може, тепер вирішив познайомитись?

— Чому ви, отче, ходили саме в Уневський монастир?

— Та церква найчесніша по всій Малій Росії у дотриманні непорочності старожитньої віри!

— Он як!..

Того не знав і Дмитро.

Вони оселилися в горах, приголомшуюче красивих, на околиці Краснополя. До третьої втоми блукали по селах, вивчали злиденне гуцульське життя, разом з людьми молилися богу.

Отець Іоанн любив слухати людські історії, особливо духовні. Відвідували сільські поминки, їх щедро годувала всюди, куди вони приходили. На дорогу давали бринзу і хліб, а вода в Карпатах знайдеться.

Жителі гір були добрими, як усі бідні.

— Такий він усюди, простолюд, надивився на них — од греків до злидарів-волохів. А чим мирянин багатший, тим скупіший...

Повертаючись із сіл, монах ставав коло мисника[180], мов до аналою. Почав писати «Зачапку». Про занадто мудрих латинників та їхню зневагу до дурних русинів і їхньої примітивної віри. Такі судження зустрічали вони на кожному кроці.