Розділ «Частина друга»

Погромники не зважили на крики, початий килим зірвали з верстата і пошматували. У чистій хаті на стіні висіли дві рушниці, та не набиті, а вона ніколи того не робила. Та й чи дали б їй скористатися зброєю; що вона могла вдіяти проти гурту?!

Надворі теж чинився розбій: доламали викинутий верстат, палили знайдену в повітці основу, усотали двір ниттям, як павутиною, витягли і розлили на подвір'я фарбу, привезену аж із Волині.

— Що ж ви робите, іроди, — осатаніла Лешка, — кари господньої на вас нема?..

Наскакувала на них, як шуліка. Та цеховики не заспокоїлись, доки все, що стосувалось ткацтва, не знищили. Два готових килими забрали.

— Дякуй богові, що легко обійшлося. Помітимо ще раз на ринку — і садибу спалимо!

Подвір'я закидали уламки верстата, тільки передні коники уціліли під тином та воротило не вистачило сил перебити.

Лешка тихо підвивала, збираючи уламки докупи. Вони б, може, спалили двір, та знали, що діло мають з надвірним козаком Острозького, чоловіком впливовим. Тому межі цехового закону переступити не відважились.

З-за тину виглядала малеча і кілька дорослих.

— Де були, коли розбій чинився?! А ще мужики!..

Цехові погроми — явище звичне, цеховики жорстоко розправлялися з партачами, хто б вони не були. Навіть Гулевичівна мала клопіт, збуваючи городину та фрукти. Дві судові тяжби з нею тягнулися довго, і вона їх виграла.

Люди поволі розійшлась, Лешка лишилась сама. Побивалася жінка, а захистити було нікому.

— Зачислю тебе, голубонько, до своїх надомниць, — сказала Гулевичівна, довідавшись про її горе. — А ти собі тчи на здоров'ячко, як і ткала...

— Спасибі вам, пані! — поклонилася сусідці Лешка. Гулевичівна допомогла придбати верстат і все потрібне.

Час від часу заходив тепер до Лешки перекупник килимів, бо на базарі показуватись вона не зважувалась. Хоч і дешевше, та на прожиток вистачало.

Карпо на Чуті

Карпо Розтопча підрядився у замок лагодити вози, колісні ходи для перевезення лісу, коловороти на замкових криницях та всілякі рухомі дерев'яні конструкції на фортечних стінах. Відповідав за те каштелян, він одразу оцінив вправність приїжджого майстра.

Тижня три Карпо не розгинав спину, доки розв'язав собі руки. Якось так вийшло, що каштелян перекинув його до свого двору, що на виїзді до Стецівки. Харчувався Карпо на кухні зі слугами, попоїсти він любив, людиною був простою і безвідмовною, тому швидко став своїм поміж каштелянових людей.

— Який чоловік за столом, такий і в ділі!

— Трудяща людина, наша!

Поблизу Чигирина в урочищі Чута каштелян мав ґрунти і худобу, велику пасіку. Якось за обіднім столом до Карпа дійшов поголос, що в маєтку каштеляна на Чуті другий місяць живе якась полонянка.