Розділ «Частина друга»

— Поможи й нам Святу гору узріти, господи!..

Вишенський відмовчувався, слухаючи потаємний жаль спогадів брата Іова. Може, за молодими літами, котрі не повернути?

Та й перед ним Афон бути представ раптом рідним і бажаним. Повернутися хіба, якщо сил вистачить? Не до братії монастирської, ні. Закони Василя Великого там шануються — кожен сам по собі живе, по чужих келіях ченці не бродять, смути не розводять.

— Жити для бога і тільки для нього — вище благо на землі! Поза суєтами мирськими, у солодкій хвалі господній! Чи є для того ліпше місце, ніж Свята гора?!

За входом до печери стояла повна темрява. Отець Іоанн розтрусив сніп, котрий ще беріг запах полонини. Довго не міг заснути, мерзлякувато кутаючись у відволожений сіряк. Згадав звичай — кожен паломник несе з дому на Святу гору жменю землі. Виходить, і там його рідна земля.

На Подолі

Лешка пила далі гірку чашу самотності. Зникла Доля, давно нічого не чула про Левка, подався у далекі краї Тимко.

Як упала на крижі, на поденки[175] до Гулевичівни ходити перестала. Та без діла сидіти не могла, бо змалку привчилася до праці. Килимарством у її роду займалися від бабусі, яку вона ледве пам'ятала. Дитяча пам'ять зберегла і захоплення луцьких міщан барвами їхніх килимів та ряден.

На Житньому ринку, у самому його кутку, куди зрідка приходила Лешка зі своїми виробами, при її появі стали збиратися люди. За місяць виробляла вона три, зрідка чотири килими. Люди їй замовляли наперед.

Те не подобалось іншим килимарницям, чула навіть погрози від цеховиків. Та мала вона з чогось жити!

Почалось з учора на базарі. Спершу з'явився старшина цеховиків, похмурий непривітний чолов'яга з двома підборіддями, у кашкеті з довгим козирком, став гримати, що вона партачка[176], наче можливо бідній жінці потрапити до цеху.

— Щоб ноги твоєї на ринку не бачив, відьма!

— Господь з тобою, пане! Я теж маю жити!..

У полудень збіглося їх повне подвір'я — галасливі, злі, нестримні. Привів той, котрий гримав на базарі, старший. Прямо з цехової сходки.

— Зловмисниця! Наше забираєш!

— Яка я зловмисниця, людоньки?!

Був би чоловік, або хоч Левко, вони б знайшли на них управу.

А що Лешці робити проти трьох десятків?! І куток наче вимер, усі сусіди позникали.

Двоє урвалися до боковки, заходилися трощити верстат. Лешка теж у сіни, а за нею — півдесятка.

— Людоньки, рятуйте!..