Розділ «Частина друга»

— Пан мав роботу і в маєтності? — запитав.

— Ще й питає, холера ясна, — майже образився Гирик. — З'явиться економ і ви поїдете до мого маєтку!

В урочищі Чуті, поруч сіножатей покійного реєстрового козака Тишка Волевича, розкинулись землі чигиринського каштеляна. Шість років тому перед смертю Волевича його добре потіснив чигиринський староста, а урізані землі віддав каштелянові. Гирик діяльно взявся за їх освоєння, побудував маєток-замочок під лісом, одірвано від селища, що губилося в розлогій чутинській долині, порізаній латками орних полів.

Однокінний візок Розтопчі весело котив за бігунцями Антіна Волевича, управителя пана Гирика, котрий повертався з Чигирина. Зустрічалися вони не вперше, від економа дізнався Карпо подробиці про полонянку. Справді, то була Доля. Своєї неприязні до каштеляна Волевич не приховував, називав його учорашньою голопузою шляхтою, гоноровою і зажерливою.

— Ото його замочок, на взгір'ї. Таке старе і трухляве, а вибрав молоду. Яка вона у нього? Кажуть, четверта...

Волевич невеличкий, метушливий, а на обличчі щось лисяче. Ще й садно під оком.

— Дрібна шляхта наскочила на покордоння, як саранча, і відбирають наші вольності. Згадую, як нелегко давалося батечку кожна десятина, а він за п'ять літ паном став...

Протестамент Тишка Волевича, батька економа, в Чигирині знали. Дійшов він до наших днів.

— Батечко заповів найбільше жінці своїй Мари, себто моїй матінці, та наймолодшому Іванцю — двір у Чигирині, пасіку на Чуті, поле орне та сіножаті. Нам двом, у заповіті, мені та Андрію, одписав ґрунт, куплений ще дідом моїм Ісковим, та хутір на Березовці, пополам з Андрієм, вісім волевачівських байрачків з полем понад Цибульником, рогате бидло і вівці пополам. Нікого не обійшов, навіть невісток. На тому Андрій сидить, мені довелось до скурвого сина Гирика в економи йти, най його шлях трафить. Насолити йому хочу, ой як хочу...

Економ зажадав насамперед полагодити бігунці. Знову ж його хури і всю снасть, криницю, що біля дому під засочком.

Два дні Карпо до володінь каштеляна і не заглядав. Бачив, що економ тягне умисно. Ще й натякнув, що Карпові слід змазати ходи.

— Пане Волевичу, клянусь добрим іменем, в обиді не будете!

— Пройшло, коли вірив обіцянкам.

— Візьміть моє у пана Гирика. І за роботу в замочку!

Третього дня пішли нарешті до замочка. Стіни його з чорноліського дубового кругляка, троє невеликих вежок на фортечних стінах. Біля вхідних воріт просторий дім каштеляна, стайні, різні служби та кліті для збіжжя, до вежок ліпились якісь прибудови. Вози та гарби[177] під навісом у тилах двору.

Волевич дав Карпові загад, а про полонянку знову жодного слова. Карпо уже б надавав йому запотиличників — така паскудна людина! Сам говорив, що хоче насолити каштеляну, сам розповів про Долю, а тепер забув, що Карпові треба.

«Не підганяй подій!» — заспокоював себе.

Зняв передні колеса крайньої мажари[178] і заходився їх лагодити. Знаходив потребу ходити в такий спосіб — вивчав подвір'я. Швидше всього Доля у прибудові вежки, що за навісом.

Сутулувата постать Карпа довго маячила напроти заґратованого віконця прибудови. Кілька разів бачив там чиюсь постать. Якщо то Доля, то вона його вже впізнала.

То справді була вона. Під вечір дівчину випустили з прибудови в тили дворища. За нею невідступно ходила молоденька служка, в полі зору Карпо помітив двох чоловіків.