Розділ «Частина перша»

— Гей, на кормі! Пильнуй за Чумацьким шляхом!

Вони спали, не випускаючи весел. Ілляшеві нічого не запам'яталось, крім весел і хвиль, доки чайка не виповзла на східний піщаний берег Тендри, куди вони прибилися. Там зібралось уже зо два десятки човнів. Прийшли новини і від козацьких пікетів, постійних на північному березі острова. Турецькі галери, виявляється, вернулися ні з чим. Так і мало бути, невільники вдруге потрапляти в рабство не захотіли.

Козаки не діждалися двох чайок (може, не уникли турок або буря розкидала весла), так і рушили без них до гирла Дніпра. А як досягли плавнів, полегшено зітхнули: були вони уже вдома.

— Великий Луг, братці!

— Слава Сагайдачному! — ревіли дужі горлянки, полохаючи берегове птаство.

— Батькові козацькому слава!

А він незворушно стояв на носі першої чайки, наче вигуки козаків його не стосувалися.

Буде Конашевич ще в Синопі і Трапезунді, штурмом візьме неприступну Кафу, прижене не один десяток турецьких сандалів з Дунаю, але й тоді не тішитиметься так перемогою, як першою.

Кілька днів Січ ходила, як перед Ноєвим потопом, особливо на березі, де хмільні переможці збували шинкарям козацький хліб та пригощали голоту[147]. Прибилися й невільники, вони таки досягли Кінського острова. Вчорашні бранці[148] вважали Сагайдачного своїм рятівником, повсюдно вчиняли йому хвалу.

Одного ранку довбиші ударили в котли, і посунули всі жителі курінних сотень під січові хоругви на центральну площу січового укріплення. Вольна рада обрала Конашевича, вчорашнього однокашника, а нині полковника київських реєстровців Петра Сагайдачного своїм гетьманом. Не король призначив, а обрала січова рада!

— Слава гетьману запорізькому! — летіли угору шапки.

— Батькові нашому Конашевичу слава!

Ілляш та реєстровці, котрі побували в поході, пишалися своїм полковником і теж кидали вгору шапки з малиновими верхами, сьогодні й вони були причетні до гучного запорізького свята.

Дубно

Тарануха присів на кам'яне сидіння у капличці Спаського монастиря, що на Кемпі, острівці при в'їзді до Дубно. Князь, одягнувши чернечу рясу, другий тиждень постився, він нічим не відрізнявся від інших монахів, ходив у такому, як усі, рам'ї[149], грубих ялових чоботях та клобуці.

Монастир не змінився від часів, коли він тут був.

До княжої келії козак заходити не зважувався, просто в келію заходити не прийнято. Маячити під час відправи біля Острозького теж було незручно. Інколи козак появлявся коло загородки старости на задньому плані церкви, князь, виходячи з храму, гляне на нього і, коли нема чого сказати, — проходить мимо. У світі нічого тривожного не трапилось, що б могло перервати князів піст. Можна б і не з'являтись день-два, та приходив — раптом виникне у ньому княжа потреба.

Князь Острозький виїхав на Волинь перед походом царевича Дмитрія та й лишився в Дубно до початку чергового сейму. Волів бути на тисячу верст ближче до Кракова, де вершились події московського походу. Так потрібно було для діла.

За глибокими віконцями-бійничками притворної каплиці — види повноводої у цей час Ікви, вода звузила острівець, підійшла до монастирських служб, що осіли на оточеному весняним розливом п'ятачку землі у плавнях річкової заплави.

Свого коня козак лишив на вартових козаків дубнівської оборонної стіни — терпляче чекав князя, котрий разом з іншими зник за дверима храму на ранкову молитву.