Розділ «Частина перша»

Козак звик чекати, така була його служба.

Коло міської в'їзної брами, — згадав, називалась вона Луцькою, — з'явився гурт крикливо одягнених і гонорових ляхів, потім покотила з міста закрита карета у супроводі гайдуків. Те нагадало давні події — таку ж карету львівського владики Гедеона Балабана, що стояла тоді, літ двадцять тому, за цією монастирською брамою, а шлях над головою заповнювали людські шпалери[150], що зустрічали князя Василя-Костянтина. Саме тоді у дубнівському замку пов'язалася з князем Острозьким його подальша доля.

Гай-гай скільки води зійшло відтоді в Ікві! Час біжить невблаганно, його як вола не налигаєш!

Припинилися удари дзвонів, в монастирській церкві почалась ранкова відправа. Князя ще чекать і чекать, надто рано він приїхав.

Місто ховалося за високими оборонними стінами. Тарануха бачив лише шматок дороги перед Луцькою брамою, розлогі рукави Ікви з рудими минулорічними очеретами та голими вербами. А князь полюбляє Дубно, може, більше ніж Острог.

Тарануха не відсиджувався в Дубно, козак був причетний до всього, що стосувалося московського походу і самого Дмитрія. Двічі супроводжував незнайомих дворян до Кракова, коли приїхав з Рима племінник панського унція А. Рангоні і коли з'явилося в кінці жовтня московське посольство. Особливо клопітною видалась остання поїздка. Події на московській землі для самозванця розвивались успішно. Дмитрій дивовижно легко здолав опір годуновського війська і безборно увійшов до Москви, йому всюди симпатизував простолюд. Та князеві Василю-Костянтину вдалося одірвати від царевича Юрія Мнішека, напередодні сейму той змушений був повернутися до Польщі, а за ним — і більшість ляхів.

Настрій князя піднявся, коди доповіли про лист цариці Марфи, що Дмитрій не її син, передала вона лист королеві через якогось шведа. Лишалось не відпускати до Москви Марину, та могла зробити більше шкоди для православ'я, ніж цар Дмитрій.

— Ти пам'ятай це повсякчасно, — не раз говорив Тимкові князь, — і протидій, де тільки матимеш змогу. Вона ревна католичка і має на самозванця великий вплив.

Тарануха залишив капличку, але ще довго стояв коло брами, згадуючи останню поїздку до Кракова. Посольство Афанасія Власьева прибуло до Кракова в кінці жовтня. Він знав навіть, де хто спав у палаці воєводи. Юрій Мнішек, гарцюючи по Кракову на породистому жеребцеві в яблуках, хизувався подарунками царственого зятя — золотим ланцюгом замість повіддя на жеребцеві та щедро оправленою дорогоцінним камінням булавою.

Була то мізерна частка воістину царських подарунків Дмитрія.

Таранусі вдалося навіть бути присутнім, щоправда між слуг, на заручинах майбутньої московської цариці у домі ксьондза Фірлея. Явився сам король з сином Владиславом і сестрою, обряд від кардинал Мацієвський з двома прелатами та цілим гуртом інших церковників у блискучих стихарях.

Молоду благословляв литовський канцлер Лев Сапега.

Царя представляв дяк Власьєв, тримався він гідно навіть у критичні хвилини. Коли капелан[151] кардинала забрав шовковий килим, привезений з Москви, на якому стояли заручені, дяк викупив килим за сто злотих. Було в його поведінці навіть дивовижне: Власьєв не хотів брати майбутню царицю за руку, зробив те лише тоді, коли обмотав руку чистою хусткою.

Після обіду сорок московських дворян підносили подарунки нареченій, їм не було ціни. Навіть високі особи з почету короля не утримувались від вигуків здивування і захоплення. Лише король, показуючи свою зверхність, не зняв навіть капелюха.

Потім була багата вечеря, танці, Марина справді виглядала незрівняною. Власьєв і тут здивував гостей: відмовився сісти за весільний стіл — холопу, мов, недостойно знаходитись між таких високих осіб.

23 листопада 1605 року Марина Мнішек, тепер уже цариця, виїхала в Промник, щоб прямувати на Москву.

Тарануха пам'ятав усе до дрібниць, слуги князя Василя-Костянтина даром хліба не їли...

Відправа підходила до кінця. З храму вийшло кілька прихожан, котрі прийшли на молитву з міста, стали появлятися ченці.

Тарануха усе ще стояв коло брами, на видному місці, і думав про своє. Особливо вразив його князь під час сейму. Лише там зрозумів своє несправедливе ставлення до нього, дарма звинувачував він князя у надмірно обережній протидії московському походові. Острозький не зломився, просто, як і належить людям великого досвіду, діяв обережно і далекоглядно. Раніше брав емоціями, тепер розумом.

Вийшло так, що проти Юрія Мнішека і самого короля виступило вісім сенаторів, тобто п'ята частина сейму осудили московський похід.