Розділ «Частина перша»

Левко взяв трьох козаків і поскакав до якогось вигорку, порослого молодими соснами. Травневе сонце припікало. З підвищення побачили занедбане село, де зовсім не було людей. Та вони звикли до того, на розореній смутою московській землі добра половина сіл, уцілілих навіть за татаро-монгольської навали, безслідно зникла, а їх мешканці, покинувши рідні домівки, розбіглися.

— Не забувайте про свою місію — маєте доставити чергове послання київському воєводі. Ти, Коптя, йдеш за старшого. Думаю, троє козаків себе образити не дадуть. Рідним передавайте, що ми живі і скучили за ними. Хай легкою буде ваша дорога!

— Ми не затримаємось!

Вершники поскакали на південь. Левко їм щиро заздрив.

Отець Іоанн у Львові

Двоє мандрованців поминули головні ворота і подались до Руської вулиці. Старому тощому ченцю міська сутолока не подобалась, його нервували костьоли і католицькі кляштори[113], що траплялися на кожному кроці, гомінкі міські вулиці, показна розкіш будинків, крамниць, людські натовпи, що текли в обидва боки. В більшості люди були добре одягнені, особливо жіноцтво.

— Спокуси диявольські!

Монах перехрестився, не повертаючись до молодика, що крокував поруч. Небіж Іова Княгиницького, у свитці та простій шапці, мовчки човгав яловими чоботями по брукові.

— Ти певен, що вірно йдемо, Дмитре?

— Скінчив тут братську школу, як не пам'ятати.

— І я колись бував, та забув.

Вулиця Руська, православний куток міста, плебейська його частина. Вразила вона своєю непроглядністю, запущеністю жител і дворів, скособоченими майстернями з напівзгнилими покрівлями, баюрами[114] на ширину вулиці. Усе прямо протилежне баченому за рогом.

Нелегко жилося мешканцям вулиці, особливо після Брестської унії. За останнє десятиріччя права міщан і ремісників, які не примкнули до унії, урізали зовсім.

— Прийшли, отче!

Звернули вбік давно нефарбованих монастирських воріт. На подвір'ї така ж облуплена церква, на ремонт її ось уже за двадцять літ, ще за його пам'яті збирали пожертви по всій Україні. На тісному дворику збилися докупи монастирські келії, трапезна, шкільні класи і помешкання дидискалів.

Отець Іоанн кланявся до усіх хрестів, які бачив. Знав, тут і його чекали.

У тому пересвідчився на вечірній службі: до братського монастиря задовго до відправи зібралося, мабуть, усе православне населення міста. Монастирська церква ледве увібрала парафіян, всі хотіли протиснутись до центрального нефу[115], де смиренно одбивав поклони монах зі Святої гори, чиї бунтівні послання коли не читав, то чув кожний присутній.

Вишенський якщо й виділявся в натовпі, то лише своїм аж надто скромним одягом та незрозумілою взуванкою — постоли[116] чи черевики — навчився шити такі на скиті.

Він і не прагнув виділятись, стояв собі під центральним нефом, не підходячи до вівтаря, байдужий до всього сущого: воздавав хвалу богові. Якраз входили у моду проповіді, йому теж запропонували виступити з божим словом, та отець Іоанн рішуче відмовився.

— Латинські зваби. Спокуси диявольські!