Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— Де був, там нема, — каже крук. — А ви куди їдете?

— Та ми й самі не знаємо, куди нам правити, — каже Обух. — До середмістя, а там видно буде… А що?

— До пристані звертайте, — каже Кирик.

— І що?

— Чекають там вас, от що…

Хитнув головою характерник та й обернув коня. Як сяйнули попереду річкові плеса й ударив у лице вітер, що ніс із собою терпкий дух болотяного зілля, жабуриння і намулу, побачили вони, що стоїть на високій кручі прегарна пані у золотом гаптованих шатах. Шарпав річковий вітер її одіж, і сяяла на сонці діядема з дорогим камінням, що була в неї на голові. Угледів її Михась, зліз із коня й кинув поводи характерникові.

— Добилися-таки… — каже утомлено.

Та й почав підійматися на гору. Як опинився він на вершині, то стало згори видно річку, що пливла попід кручею, пологий берег потойбіч, заплави і комиші, а за ним — степи, що тяглися аж до обрію. Ясніли легенькі хмарки у небі, й птаство ширяло над річковою гладінню.

— Чолом, лицарю божий… — каже йому тая пані.

— Чолом, ясна пані…— каже Михась, шапку знявши.

І вклонився їй низько.

Ступнула до нього тая пані й поклала долоню йому на голову.

— Довго чекала я тебе… Не сподівалася тільки, що такого малого для такого великого діла Господь назначить!

— Перед силою його усі ми рівні,— каже Михась.

— Та й то правда…

І замовкла, розглядаючи його замислено. Аж тут і характерник підійшов.

— Слава Дажбогу, князівно!

— Здоров, бісуркане, — каже йому тая пані.— Дякую ж тобі, що допровадив лицаря Троянового до мене… Правда, помагали вам усі сили земні та небесні!

— То, може, й далі стануть вони нам у помочі,— каже Обух.

— Та ні,— зітхнула князівна. — Хто міг, той у пригоді став, а тепер вичерпалася їхня могуть. Хіба що Матер Божа чуватиме над вами…