Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— До Голуня тут уже рукою подати… — озвалася перегодя мала бісуркання. — Он там брід перейдете, а далі верхи…

Та й знов замовкла. Стоїть і дивиться ніяково на Михася, обнявши котиська за шию. Отак мовчали вони хвилю чи дві, аж Леся не втерпіла й каже:

— То, може, поцілуй мене…

Облизнувся Михась і, ступнувши вперед, поклав їй долоню на плече. А тоді смикнув до себе та так уп’явся в губи, що Лесі аж дух забило! Насилу видерлася вона за хвилю, головою покрутила й каже:

— Ого! Ти так раніше не цілувався…

— Та то я розсмакував уже… — пробурмотів засоромлено Михась. — Чекай-но… ти куди це?!

А Леся назад відступила, помахала йому долонькою, усміхнулася ніяково — і розтанула, мов імла на воді.

V

Другого дня пополудні забовваніли на обрії гаї та переліски, о праву руч блиснула вдалині річка, і повіяв од берега дужий вітер, нагинаючи високі степові трави.

— Ну от, — каже характерник, — ондо тобі Ворскла-ріка, а попереду, за гаєм, і той город буде, которий Голунем зветься…

— Довго ж ми до нього добивалися! — каже Михась.

— А довгенько… Якби не чарівниця ота мала, то ще хтозна, як воно обернулося б! Гайда ж бо вперед…

Та й пустили коней учвал. Як поминули гай, розляглася перед ними широка прогалина, а обабіч неї забовваніли високі кургани, що поросли барвінком.

— Цвинтар тут чи що? — питає Михась, роззираючись довкруги.

— Воїни і шляхта поховані в сих могилах… — каже Обух. — Курганів цих довкола Голуня стільки, що й не злічити!

І обернув коня та й почав підійматися на вершину Кургана. Як виїхали вони на чолопок, то Михасеві й дух забило.

До самісінького обрію лежали перед ними руїни величезного міста, оперізані високим земляним валом. Видно було, що хтозна-одколи той вал стоїть, бо поріс він терням, лозою і всяким хабуззям, укрився зеленою травою й бур’янами, а подекуди розмитий був чи розкопаний і крізь ті прогалини хоч конем було заїжджай. З одного боку зеленіли ліси та гаї, з другого огинала його Ворскла, де ще видніли сліди давньої пристані. Та не те диво було, що той вал такий давній, а те, що город лежав у нім такий великий, що й око його не могло засягнути.

— Оце, сину, перша столиця України була… — помовчавши, сказав характерник. — Як узяли її копієм шеремети, то так і стоїть тепер вона руїною!..

— То се такі великі міста колись були?! — не повірив Михась.

— А ти думав! Людей колись більше було… У цих валах двадцять таких міст, як Київ, помістилося б!