Розділ «Книга третя Чого не гоїть огонь»

— І що ж нам робити?

Озирнулася пані й показала на камінь, що був посеред тої гори. Глянув Михась та й бачить: плеската сяя каменюка, мов стіл, а на ній лежить щось чудне — чи то лук, чи то рушниця… не добереш!

— Ого! — каже Обух. Та й узяв тую диковину до рук і оглянув уважно. — Давненько не бачив я такого оружжя…

— А що воно отсе таке? — питає Михась.

— Самостріл, — каже характерник, — а ще зовуть його арбалет… А ось і стріли!

І взяв золочений сагайдак, що лежав коло того самостріла.

— Ти ба, — каже, — та вони з криці куті! А чим вони нам у помочі стануть? В нас он два мушкети, яничарка і горлач…

— Як мали шеремети взяти Голунь, — сказала поважно князівна, — скував сії стріли той, що його й ім’я вже забулося… Великим волгвом він був, то вклав у них усю свою силу, та пізно було! Видно, судилося, щоб город наш перестав існувати…

— І що ж? — питає Обух.

— А заряди одну, то й побачиш! — каже князівна.

Подумав характерник та й дістав залізну стрілу і поклав її на ложе самостріла.

— А як же це воно стріляє? — поспитався Михась.

— А просто! — каже Обух. — Оце поклав стрілу, корбою туєю тятиву напинаєш — і гаття! На осьо…

Узяв Михась арбалет, крутонув корбу і приклав самостріл до плеча.

— Куди стрельнемо?

— На той берег ціляй, — каже князівна. — Он бачиш там пагорб?

— Ну, бачу…

— Ото туди і стрельни!

Заскалив око малий козак, націлився — і придавив гачок, що зісподу був. Такий легенький був спуск, що зірвалася стріла, насилу він пальцем того гачка торкнувся, хуркнула над Ворсклою — і бабахнуло потойбіч, що земля під ногами здригнулася! Сяйнула огненна куля, бризнули грудомахи землі вусебіч, знялася хмара куряви на річкою і попливла довжелезним брудним хвостом за вітром. Глянув Михась, а пагорба й сліду не лишилося — тільки яма на тому місці зяє та комиші горять кругом.

— Господе милосердний! — каже малий козак. — А щоб раніше нам таке оружжя!.. Дякую ж тобі, ясна пані!